Олександр БIлецький. ЛIтературно-критичнI статтI





** ПЕРЕКЛАДНА ЛIТЕРАТУРА ВIЗАНТIЙСЬКО-БОЛГАРСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ **


МIСЦЕ ПЕРЕКЛАДIВ В IСТОРIЇ СТАРОЇ ЛIТЕРАТУРИ

Лiтература Київської Русi XI - XIII ст. складається з творiв оригiнальних i перекладних. З пам'яток письменства всього старого перiоду перекладним творам належить дуже значне мiсце як щодо кiлькостi рукописiв, так i щодо поширення цих творiв серед читацьких кiл. Перекладна лiтература мала великий вплив на оригiнальне письменство, нерiдко визначаючи i його жанри, i композицiю, i iдейний змiст. Бiльшiсть тих перекладiв, що надходили в Київську Русь з кiнця Х ст., була зв'язана з християнським культом, отже, з релiгiєю - пануючою формою iдеологiї епохи феодалiзму. Навiть твори свiтського, по сутi, змiсту набували, як побачимо далi, того ж таки церковного колориту. Крiм того, перекладна лiтература старого перiоду має свої особливостi порiвняно з перекладною лiтературою нових часiв. Якщо в новiтнi часи (з XIX ст.) перекладачi намагаються максимально точно вiдтворити оригiнал, то в середнi вiки вони часом скорочують, доповнюють, пристосовують до мiсцевих умов перекладний текст, стаючи, таким чином, то редакторами, а то й просто перероблювачами, до певної мiри спiвавторами. В цьому специфiчний характер перекладної лiтератури даного перiоду.

ДЖЕРЕЛА ПЕРЕКЛАДНОЇ ЛIТЕРАТУРИ

Величезна бiльшiсть пам'яток перекладної лiтератури в Київськiй Русi XI - XIII ст. має своїм джерелом лiтературу вiзантiйську. Твердження це вимагає, однак, пояснень i застережень.
Вiзантiйською лiтературою називається сукупнiсть творiв грецькою мовою, написаних у Вiзантiйськiй iмперiї з IV до XV ст. i своїм складом дуже рiзноманiтних. Складаючись на основi античної лiтератури, вiзантiйська лiтература ввiбрала в себе також частину спадщини староєврейської лiтератури, ряд пам'яток схiдних лiтератур, зазнала згодом i впливу лiтератур Захiдної Європи. Складаючись у суспiльствi класовому, лiтература ця не була цiлком єдиною i щодо своєї iдейної спрямованостi. В свою чергу спрямованiсть ця мiнялась вiдповiдно до характеру класової боротьби в той чи iнший момент полiтичної iсторiї Вiзантiї.
Твори, що призначалися для вiзантiйської аристократiї, рiзко вiдрiзнялись i формою, i змiстом вiд лiтератури, що призначалася для широкої читацької маси. Це твердження можна iлюструвати прикладом з вiзантiйської iсторичної лiтератури. Одним з найвизначнiших iсторикiв Вiзантiї в VI ст. був сучасник iмператора Юстiнiана Прокопiй, який описав подiї його царювання. Послiдовник Фукiдiда, Прокопiй пише ясною, образною i виразною мовою, користується писаними джерелами, усними розповiдями i власними спостереженнями, пiддаючи весь цей матерiал певнiй критицi. Правда, в поясненнi причин подiй вiн посилається то на "волю божу", то на волю античного фатуму (долi), але це через те, що, будучи сам християнином, вiн перебуває пiд дуже великим впливом античних образiв. А в тому ж столiттi в провiнцiї (в Антiохiї) пише свою "Iсторiю", або, точнiше сказати, хронiку, малоосвiчений монах Малала, зовсiм чужий самiй iдеї iсторичної критики, який про античнiсть знає тiльки з чуток. Цiцерон i Саллюстiй для нього "мудрi римськi поети"; Вакх-людина, яку язичники обожнювали за те, що вона, розвiвши виноград i написавши кiлька творiв про виноградарство, вiдкрила для людей нове живильне джерело; Парiс, викрадач Єлени, син троянського царя Прiама, суддя в суперечцi трьох богинь перетворюється у Малали в ученого i знаючого мужа, який написав панегiрик Венерi-Афродiтi, розумiючи пiд нею iдею бажання i т. iн. З хронiкою Iоанна Малали, перекладеною на слов'янську мову, ми зустрiнемося i далi. Навiть щодо мови Прокопiй i Малала вiдрiзняються один вiд одного: чим далi йшла вперед вiзантiйська iсторiя, тим рiзкiшою ставала вiдмiннiсть мiж мовою освiчених класiв i мовою народною.
Неоднорiдною є вiзантiйська лiтература i щодо ступеня своєї оригiнальностi. З одного боку, в нiй нiби вичерпалось творче начало: вiзантiйськi письменники або наслiдують античних авторiв, аж до XII ст. переказуючи Гомера, iнодi з безглуздими власними коментарями, або без кiнця варiюючи теми i ситуацiї грецького любовного роману еллiнiстичної епохи, або складаючи незлiченнi антологiї, хрестоматiї, словники, збiрники виписок i т. д. З другого боку, ми знайдемо у вiзантiйськiй лiтературi i новi форми лiричної поезiї, з новим, християнським змiстом; новi форми роману з посиленням казкового i героїчного елементу; народну поезiю i зростаючу на її основi героїчну поему про подвиги богатиря Дiгенiса i т. д.
Якби вся ця маса творiв ринула в Київську Русь, то ця остання нiяк не могла б її засвоїти. Але Київськiй Русi Вiзантiя давала тiльки те, що вважала за потрiбне iмпортувати в слов'янськi землi. Творiв, що призначалися для верхiвки вiзантiйського суспiльства, написаних прозаїками i поетами, якi продовжували античну традицiю в напрямi найвитонченiшого формалiзму i схоластичної казуїстики - цих творiв Вiзантiя не iмпортувала в країни, якi вона хотiла б зробити своїми культурними колонiями. Передавалось лише те, що було абсолютно необхiдне для потреб нового християнського культу, або те, що своїми властивостями i змiстом могло сприяти вiзантiйськiй культурнiй гегемонiї над "варварами", що їх вона "цивiлiзувала". А втiм, труднощi зв'язкiв i рiзнi полiтичнi обставини перешкоджали планомiрно керувати iмпортом; до того ж мнимi "варвари" аж нiяк не збиралися безперечно пiдкорятися вiзантiйськiй гегемонiї.
Говорити про вiзантiйський вплив на Київську Русь можна, отже, тiльки взявши до уваги, що в складi перекладеної лiтератури приходили насамперед: 1) пам'ятки лiтератури староєврейської, перекладенi з єврейської мови на грецьку i з грецької на староцерковнослов'янську; 2) пам'ятки грецької християнської лiтератури (вiд I до V cт. н. e.); 3) пам'ятки власне вiзантiйської лiтератури. Треба далi пам'ятати, що значна частина цих творiв прийшла в Київську Русь через пiвденнослов'янське посередництво, в перекладах, зроблених у Болгарiї в Х ст. за болгарського царя Симеона, вiдомого своїм старанням i пiклуванням про рiст та умноження перекладної лiтератури.
Київська Русь дiстала бiльшу частину того, що вже було з письменства в Болгарiї.
Перекладна лiтература, у величезнiй своїй бiльшостi, мала практичну мету. Вона повинна була дисциплiнувати волю поборникiв нового релiгiйного культу в певному напрямi, прищеплюючи їм новi поняття, новi почуття, певну поведiнку. Цiлi естетичного впливу зовсiм не мались на увазi, але вплив естетично-емоцiональний приходив сам собою. Новий культ пропагувався i засобами мистецтва. Лiтописний переказ сповiщає, що, задумавши прийняти нову вiру, Володимир запросив до себе грецького проповiдника. Цей проповiдник, пiддавши критицi всi iншi релiгiйнi культи i довiвши перевагу грецької ортодоксiї ("православ'я"), розповiв князевi про створення свiту, про iсторiю вiдносин мiж людьми й богом, а на закiнчення розгорнув картину - "запону, на ней же бh написано судище господне", показав йому "одесну праведныя в весельи предидуща в рай, а ошюю грhшники идуща в муки"; це було живописне зображення останнього суду божого над людським родом, так званого "страшного суду". Картина справила на Володимира величезне враження; зiтхнувши, вiн, за лiтописним переказом, нiбито сказав: "Добро сим одесную, горе сим ошюю".
Так само могли впливати своєю образно-емоцiональною стороною i пам'ятки перекладної лiтератури.
Серед них ми маємо ряд творiв, що цiлком належать до дiлової прози i тому не входять до нашого розгляду (монастирськi i богослужебнi устави, збiрники церковних правил - Кормча книга, Номоканон i т. iн., коментарi вiзантiйських церковних письменникiв до бiблiйних книг тощо); далi - ряд творiв щодо основного завдання теж прозових, якi, проте, елементами змiсту або форми можуть впливати на почуття й фантазiю (iсторичнi твори, твори про явища природи i т. iн.), i, нарештi, твори, якi бiльше за iншi вiдповiдають теперiшньому нашому уявленню про поезiю i белетристику.

ПАМ'ЯТКИ ПЕРЕКЛАДНОЇ ЛIТЕРАТУРИ. БIБЛIЙНI КНИГИ

Найранiше з перекладної лiтератури з'явилися книги, що входять до складу так званої Бiблiї (грецька назва, що означає взагалi "книги"). Так називається звод, що складається, по-перше, з пам'яток староєврейської лiтератури (50 окремих творiв). Цей звод складався з V ст. до нашої ери до I ст. нашої ери; найдавнiшi iз збережених до наших часiв рукописних копiй окремих книг належать до Х ст. (повний рукопис усього зводу, що зберiгся до нашого часу, належить до XI ст.). По-друге, до складу Бiблiї входять пам'ятки християнсько-грецької лiтератури (27 творiв, що збиралися докупи теж протягом довгого часу - вiд I до V ст. нашої ери; найдавнiшi рукописнi копiї - IV - VI ст.).
Перша частина зводу, за християнською термiнологiєю Старий завiт, складається з книг розповiдних (книга "Буття", книга "Iсход", книги Iсуса Навiна, Суддiв, Руф, чотири книги "Царств" i т. д.), книг лiро-епiчних (твори "пророкiв", "Книга Iова"), лiричних (Псалтир, "Пiсня пiсень"), законоуставних i iн.
В епiчнiй своїй частинi Старий завiт подає староєврейськi мiфiчнi перекази про створення свiту, про життя першої людської пари - Адама i Єви в раю, чудесному саду, створеному богом; про порушення ними божественної заборони i їх вигнання з раю; про життя їх потомства аж до того часу, коли розгнiване божество вирiшило винищити рiд людський всесвiтнiм потопом, залишивши з усiх людей тiльки праведника Ноя з його сiм'єю; про мiфiчну iсторiю єврейського народу, який пiд проводом Мойсея виходить з єгипетського рабства шукати мiсце нового поселення - "землю обiтовану"; про утворення староєврейського царства, його подiл i зруйнування ассiрiйцями та вавiлонянами; про "вавiлонський полон" i повернення на батькiвщину i т. д. приблизно до кiнця II ст. до нашої ери. Елементи народної творчостi (староєврейського фольклору), поєднанi в цих книгах з елементами творчостi стародавньо-єврейської аристократiї, свiтської i жрецької, були грунтовно переробленi потiм грецькими органiзацiями, якi встановили канон (норму, правило) священних книг у кiлькостi, зазначенiй вище.
В другiй частинi Бiблiї - Новому завiтi, теж рiзноманiтнiй щодо складу, в її епiчнiй частинi, розповiдається про життя, вчення, чудеса, смерть i воскресiння засновника християнської релiгiї Iсуса Христа ("Чотири євангелiя" - Матвiя, Марка, Луки i Iоанна), про дiяльнiсть його учнiв (апостолiв), а в кiнцi, в книзi, що називається "Апокалiпсис" (одкровення), - про останнi часи людства, про кiнець свiту i "страшний суд" над живими й мертвими.
Iсторiєю свого складання, своїм змiстом Бiблiя до певної мiри схожа на священнi книги iнших релiгiй, наприклад на староiндiйськi Веди, староiранську Авесту, вавiлонськi релiгiйно-епiчнi оповiдi, що подекуди мають дуже близьку тематичну схожiсть з оповiданнями Старого завiту, i т. iн. Перша частина Бiблiї вiдбила рiзнi етапи стародавньої iсторiї єврейського народу, який вiд кочового стану переходив до осiлого, вiд родового суспiльства - до рабовласницької держави. Друга частина - Новий завiт - виникла в умовах соцiального ладу Римської iмперiї. Вiдбиваючи погляди рiзних суспiльних формацiй, рiзних iсторичних епох, Бiблiя сповнена суперечностей, i недаремно, протягом свого довгого життя з iсторiї нових народiв Європи, вона то освячувала "князiвську владу божою милiстю, пасивну покору, навiть крiпосне право"[1] , то, навпаки, давала плебейству й селянству, що повставали проти гноблення, могутнє знаряддя для боротьби, як це було в Германiї XVI ст. або пiд час англiйської пуританської революцiї XVII ст.[2] Так, у Германiї "своїм перекладом Бiблiї Лютер дав плебейському руховi потужне знаряддя. За допомогою Бiблiї вiн протиставляв феодалiзованому християнству своєї епохи скромне християнство перших вiкiв, феодальному суспiльству, що тодi розпадалося, картину суспiльства, яке нiчого не знало про багатоступневу, штучну феодальну iєрархiю. Селяни всебiчно використали це знаряддя проти князiв, дворянства й попiв. Тепер[3] Лютер обернув його проти них i склав на основi Бiблiї справжнiй дифiрамб встановленiй богом владi, кращого вiд якого неспроможний був будь-коли виготувати нi один блюдолиз абсолютної монархiї"[4].
Повний переклад Бiблiї в давнiй росiйськiй лiтературi вийшов тiльки наприкiнцi XV ст. ("Геннадiєва бiблiя"), а в українськiй лiтературi - наприкiнцi XVI ст. (Острозька друкована бiблiя 1581 р.). До цього часу використовувалися тiльки тi окремi тексти бiблiйних книг, якi необхiднi були для потреб культу i складали "Паремейник" - збiрник уривкiв iз Старого завiту (паремiй), якi читалися пiд час церковної вiдправи. Крiм того, у вжитку були й окремi книги Старого завiту в повному виглядi. З новозавiтних книг ранiше вiд iнших з'явились Євангелiя i "Апостол". ("Дhянiя", тобто iсторiя апостольського служiння i збiрник послань, приписаних апостолам Павловi, Петровi, Iоанновi та iн.). Одна з найстарiших книг, що збереглися до наших днiв вiд Київської Русi, - це так зване "Остромирове євангелiє", списане iз староболгарського оригiналу, як гадають, у Києвi дияконом Григорiєм для новгородського "посадника" (намiсника) Остромира в 1056 - 1057 pp. Цей рукопис, багато орнаментований заставками i розмальованими заголовними буквами, з трьома зображеннями євангелiстiв, який до того ж прекрасно зберiгся, мiстить євангельськi читання, пристосованi для церковної вiдправи в недiлi i в свята (так зване "євангелiє-апракос", неповне).
Бiблiйнi книги вiдкривали оберненому в християнство читачевi цiлий свiт рiзноманiтних нових настроїв i образiв. Вони давали йому нову вiдповiдь на питання про походження свiту, людини i людського суспiльства; подавали ряд героїчних саг про боротьбу єврейського народу з ворогами (деякi iз цих саг вiдбились уже в оповiдях "Початкового лiтопису"), виводили образи мудрих i сильних царiв (Давида i Соломона), образи майбутньої долi людства аж до його страшного, хоч i не визначеного точно в часi, кiнця. Багаторазово й рiзноманiтне теми, мотиви, образи бiблiйних книг були використанi пiзнiшою лiтературою. В українськiй лiтературi вплив Бiблiї легко простежити аж до XIX ст. включно. Пригадаймо роль, яку вiдiграють бiблiйнi образи, поставленi на службу революцiйнiй боротьбi, в поезiї Т.Г. Шевченка: дiйовi особи з "Книги царств" придалися для антимонархiчної сатири ("Саул", "Старенька сестро Аполлона"), мотиви так званих пророчих книг - для вiршiв, що гнiвно картають суспiльнi болячки i розкривають перспективи свiтлого майбутнього ("Iсаiя. Глава 35", "Осiї глава XIV", "Подражанiє Iєзекiїлю. Глава 19"). Бiблiйний матерiал тут всюди переусвiдомлений, перероблений, сповнений iншого iдейно-громадського змiсту. Те саме бачимо i в iнших письменникiв. Образ бiблiйного Мойсея, наприклад, вирiс у грандiозний символ в однойменнiй поемi Франка; образ Самсона, стародавнього єврейського Геракла, теми, зв'язанi з вавiлонським полоном, послужили матерiалом для поем i драм Лесi Українки. Цiлком зрозумiло, що поряд з таким використанням бiблiйного матерiалу ми вiдзначимо в iсторiї української лiтератури й випадки звернення до нього для реакцiйних цiлей. Такi випадки - часте явище в XIX ст.
Однiєю з найпопулярнiших книг Бiблiї i в свiтовiй лiтературi, i у нас був Псалтир. Псалтир - збiрник 150 релiгiйних гiмнiв, молитов-пiсень, який складався староєврейською мовою мiж VII ст. до н. е. i I ст. н. е. Автори цих пiсень невiдомi: очевидно, їх було багато, хоча традицiя висунула переважно одного - царя Давида. Дослiдження показує, що сучасний текст Псалтиря є результатом роботи цiлого ряду поколiнь: найдавнiшi його частини належать до епохи, коли єврейська релiгiя ще не знала монотеїзму; вони зберiгають залишки первiсних магiчних поглядiв.
Рiзними були й приводи до складання псалмiв: серед них є гiмни хвалебнi, подячнi i благальнi, повчальнi й пророчi пiснi, пiснi-елегiї. Єднiсть враження створюється лише загальним пристрасним тоном i грандiознiстю образiв. Людинi протиставлено образ грiзного божества Ягве-Єгови, що живе на Синайськiй горi, громовержця, бога вiйни, який любить молiння i хвали, нещадного в своїй помстi. Вiршований ритм побудований на симетричному (паралельному) розташуваннi думок: у кожному паралельному виразi знаходимо пiдвищення i зниження, наприклад:
Ти одягаєшся свiтлом, мов ризою, - простираєш небеса, мов шатро;
Ти будуєш над водами горiшнi чертоги твої - робиш хмарини твоєю колесницею.
З такого паралелiзму частин - ритму думок - i створюється враження вiрша, рiзко вiдмiнного, отже, i вiд метричного, i вiд силабiчного, i вiд тонiчного вiршування.
Виразнiсть поетичної форми псалмiв, стислiсть i закiнченiсть окремих виразiв разом з широким застосуванням Псалтиря в християнському богослужебному культi забезпечили данiй пам'ятцi широку популярнiсть у слов'ян пiсля їх переходу в християнство. Жодну з бiблiйних книг не любили так часто цитувати: уже Початковий лiтопис раз у раз цитує Псалтир; Володимир Мономах у своєму повчаннi дiтям розповiдає, як у тяжку хвилину життя вiн бере Псалтир i шукає вiдгуку на свої почуття: "Взем Псалтирю в печали, разгнух я, и то ми ся выня; вскую печалуєши, душе? вскую смущаєши мя?" Георгiй Зарубський, застерiгаючи вiд мирських пiсень, наполегливо рекомендує замiсть них читати псалми: "А крестьянскы суть гусли прhкрасная доброгласная Псалтиря, ею же присно должни есмы веселитися... То ти драго есть весhлье, то ти прhславная есть пhснь со ангелы ны совокупляющи..." I пiзнiше, в XVI ст., Iван Вишенський рекомендує замiсть хитромудрих силогiзмiв i "велеречивой риторики" виучувати "богоугодну Псалтирь".
Так, крiм свого культового призначення, Псалтир посiв значне мiсце i серед книг постiйного читання: по ньому набували знання церковнослов'янської грамоти, окремi мiсця iз псалмiв мiцно осiдали в пам'ятi, стаючи ходячими формулами для виявлення почуттiв i думок; по Псалтирю ворожили - є спецiальнi списки "гадательних" псалтирiв, де спецiальними приписками до кожного псалма вказано, як i коли даний псалом можна використати як пораду i повчання. Нарештi, Псалтир, безперечно, впливав i естетично. Термiн "псальма" мiцно прищепився в репертуарi бродячих спiвцiв-лiрникiв для позначення пiсень релiгiйного i морально-дидактичного змiсту. Поетична сторона псалмiв привертала до них увагу i новiтнiх поетiв: в українськiй лiтературi до них звернувся, наприклад, Т.Г. Шевченко в своїх "Псалмах Давидових", якi є чудовим зразком того, як стара форма може бути поставлена на службу новому змiстовi. Вiршованi переклади псалмiв ми знаходимо також у Гулака-Артемовського, П. Кулiша та iнших поетiв XIX ст.

АПОКРИФИ

Книгами, об'єднаними назвою Бiблiя, далеко не вичерпувалась вся епiчна творчiсть староєврейської i християнської релiгiї. За межами бiблiйного канону лишався широкий цикл легенд i переказiв, якi з рiзних причин не ввiйшли до нього i пiсля встановлення канону дiстали назву "отреченных", або апокрифiчних (грецьке слово apskrnjoz - прихований, таємний, пiзнiше також - фальшивий).
На час прийняття Київською Руссю християнства книги цi у Вiзантiї остаточно визнанi були хибними: вже в одному з найстарiших перекладних збiрникiв, в Iзборнику Святослава 1073 p., ми знаходимо покажчик таких "отреченных" книг (по-латинi - iндекс): другий список датується XII - XIII ст. Це "нерекомендоване" читання набуло, проте, популярностi не меншої, нiж книжки "рекомендованi". Воно приваблювало до себе пишним розквiтом фантазiї, крiм того, доповнювало часто стислi вiдомостi книг канонiчних. Апокрифiчнi перекази в складi перекладних вiзантiйських збiрникiв, у складi так званої Палеї (виклад старозавiтної iсторiї за Бiблiєю i легендами, свого роду сурогат повної Бiблiї, яка ще не була повнiстю перекладена) i в окремих списках тягнуться через усю iсторiю i росiйської, i української лiтератури (аж до XIX ст.). Апокрифи лишили дуже помiтний слiд в українському фольклорi: досить розгорнути будь-яку збiрку українських народних казок, щоб зустрiтися там з легендами про створення свiту, про Адама, про всесвiтнiй потоп, про царя Давида, про Соломона, про персонажiв новозавiтних переказiв. Вивчаючи iсторiю образотворчих мистецтв у Київськiй Русi XI - XIII ст. i на Українi в XVI - XVIII ст., ми не раз знайдемо в стiнних храмових розписах та iконах подробицi, безпосередньо навiянi апокрифами. Фреска Київської Софiї XI ст. на тему "благовiщення" зображає богородицю, що стоїть бiля колодязя з водоносом у руках i прислухається до слiв ангела; такої сцени немає в канонiчному євангелiї, але вона є в апокрифiчному євангелiї Iакова. Переказ про те, як Христос, пiсля своєї смертi на хрестi, спустився в пекло i, на велике невдоволення Сатани та його приспiшникiв, вивiв звiдти душi старозавiтних праведникiв, вiдомий i в Київськiй Русi, був драматизований на початку XVII ст. в "Словi про збурення пекла", яке дало у XVIII ст. матерiал для безлiчi бурлескних вiршiв на великоднi теми. Весь цей епiзод заснований на апокрифiчному ж переказi "Никодимового євангелiя". Цей переказ, у свою чергу, вiдбився i в церковному живопису. Таких прикладiв можна було б навести безлiч.
Поширюючись на письмi, апокрифiчнi перекази поширювались i усним способом. Iгумен Данiїл з Чернiгiвщини, що їздив до Палестини в XII ст., у розповiдь про свою подорож вставляє багато апокрифiчних переказiв, якi вiн чув вiд провiдника, що був "муж свят, стар денми i книжен вельми". В iстинностi i святостi цих розповiдей Данiїл не сумнiвається. Апокрифами користувались iнодi i, наново складаючи їх, так званi єретики (представники якої-небудь єресi: грецьке airesiz - окрема думка, партiя, секта), якi повставали проти панiвних, затверджених офiцiальною церквою поглядiв. Апокрифи єретичного походження розвивали, наприклад, iдею релiгiйного дуалiзму, боротьби двох рiвноправних сил - бога i диявола, iдею, яка пiдривала принцип феодальної iєрархiї i беззаперечного шанування "нижчими" вищих. Апокрифи були одним iз засобiв пропаганди в слов'янських єретикiв Х ст., "богомiлiв", спорiднених iз захiдноєвропейськими альбiгойцями, вальденсами, катарами; всi вони виникли як одна з форм протесту закрiпаченого i обтяженого поборами селянства проти феодальних володарiв. Дуалiстичнi перекази про створення свiту ми знаходимо вже в лiтописнiй розповiдi про ростовських волхвiв ("Повhсть временных лhт", 1071). В українському фольклорi такi перекази утворюють широкий цикл, що змальовує рiзнi епiзоди боротьби бога з Сатанаїлом, в якiй бог iнодi зазнає i невдач, але кiнець кiнцем перемагає Сатанаїла. Ними давно зацiкавились фольклористи, i ще М.П. Драгоманов i М.Ф. Сумцов присвячували нiй темi спецiальнi розвiдки.
Широкий цикл апокрифiчних переказiв щодо їх тематики дослiдники подiляють на три групи. Першу становлять апокрифи старозавiтнi - про створення свiту, про Адама i Єву, про Ноя i всесвiтнiй потоп, про потемкiв Ноя i, зокрема, про Йосифа та його братiв, що продали Йосифа в Єгипет, про Мойсея, про царiв Давида i Соломона тощо. Бiльшiсть цих апокрифiв ще староєврейського походження. Другу групу - новозавiтнi апокрифи - можна подiлити на двi пiдгрупи: першу становлять перекази про Христа - апокрифiчнi євангелiя Iакова, Фоми, Никодима, i легенди, що їх доповнюють, наприклад, переказ Афродiтiана про народження Христа, переказ, який згодом дав ряд деталей українським шкiльним драмам рiздвяного циклу XVII - XVIII ст.; другу пiдгрупу становлять апокрифiчнi ходiння апостольськi, якi розвивають i доповнюють новозавiтну книгу "Дiянь апостольських". Третя велика група близька до другої - апокрифи есхатологiчнi (грецьке eskatoz -останнiй), в яких розповiдається про потойбiчний свiт, про рай i пекло - мiсця, де блаженствують праведнi i страшними муками караються грiшники, про майбутню долю людства i про останнiй, "страшний", суд. Уся ця лiтература цiкава переважно тим, що подавала конкретнi подробицi, якi доповнювали прогалини або розвивали мотиви бiблiйного тексту. В iнших випадках iнтерес цей загострював тенденцiю розповiдi прямим або побiчним висновком з неї.
Недаром особливо популярнi були апокрифи есхатологiчнi. Церква сама охоче поширювала цю лiтературу як засiб впливу на маси; проте й тi верстви населення, якi вороже настроєнi були до iснуючого порядку, але не мали впевненостi, що можна змiнити його власними силами, тяглися до цiєї лiтератури, яка давала можливiсть хоч би в мрiях побачити торжество соцiальної справедливостi. Цим пояснюється, наприклад, поширенiсть апокрифа "Хожденiє богородицi по мукам".
Змiст цього апокрифа зводиться ось до чого: на прохання богородицi архангел Михаїл вiдкриває перед нею всi муки грiшникiв у пеклi, а потiм ангели возносять її до престолу невидимого творця, де вона з усiм сонмом безтiлесних сил i святих благає свого сина про помилування грiшних. Прохання її довго лишається марним, i тiльки нескоро бог погоджується не простити, а полегшити становище засуджених, давши їм вiдпочинок "вiд великого четверга до святої п'ятидесятницi".
Апокриф дiйшов до нас у рукопису XII ст. i переписувався з додатками та переробками потiм не раз. Ряд українських текстiв XVIII - XIX ст. надруковано у вiдомому збiрнику апокрифiчних текстiв I. Франка. Порiвняно iз старiшими редакцiями, ми знаходимо в них i щось нове. Образ богородицi - заступницi грiшникiв вiдступає: центр уваги перенесено на картини пекельних мук, розроблених багато детальнiше, нiж у раннiх редакцiях. У редакцiях раннiх перед богородицею проходить по черзi ряд картин - кромiшньої тьми, вогняної рiки, вогняної хмари, смоляного потоку, озера; там караються грiшники, якi не визнавали iстинного бога, а поклонялися iдолам Трояна, Хорса, Велеса, Перуна; в iншому мiсцi в тяжких муках стогнуть патрiархи i єпiскопи, немилостивi князi й царi. Українська редакцiя 1747 р. вносить у картини мук побутовий елемент, розправляючись з дрiбнiшими гнобителями та ошуканцями трудового селянства i показуючи, як терзаються шахраї - мiрошники, кравцi, кушнiри, шевцi, лимарi i т. д.; у фантастичну розповiдь вторгається живе життя, картини реальних соцiально-побутових вiдносин. Образи потойбiчного свiту втiлили мрiю про вiдплату за нескiнченнi гiркi кривди, а разом iз тим виконали, до певної мiри, i агiтацiйну роль, так само як виконували її образи "Божественної комедiї" Данте, розумiється, незрiвняннi з даним апокрифом щодо художньої сили. Деякi деталi з цiєї картини пекельних мук пригадував, можливо, Котляревський, змальовуючи пекло в "Енеїдi". Але й стара рамка апокрифа "Хожденiє богородицi" та її заступництво за грiшних не забулась; вона перероблена в українському фольклорi в одну з щедрiвок, широко вiдомих аж до XIX ст. включно:

Ой сiв Христос вечеряти,
Прийшла до його та божая мати:
"Оддай, сину, райськi ключi
Одiмкнути рай i пекло,
Випустити грiшнi душi" i т. д.

Так i iншi апокрифи з розвиненiшою фабулою проникали цiлком або частинами в народнi маси, ширилися серед них i зберiгалися саме завдяки своїй соцiально-моральнiй тенденцiї.
Серед старозавiтних апокрифiв найбiльш розвинену фабулу мають апокрифiчнi казки про царя Соломона. Термiн "казка" цiлком застосовний до цих легенд, якi лише в малiй мiрi ввiйшли до Бiблiї, але широко представленi вже в так званiй "Агадi", особливiй галузi єврейської талмудiйської лiтератури[5] , яка виникла в II ст. до н. е. на основi єврейського фольклору. В переказах про Соломона досить важливе мiсце займає тема розв'язання важких загадок. Вiдомо, яке значення часто має в казковiй композицiї загадка. На загадках будується нерiдко весь сюжет казки: загадка спрямовує i пожвавлює казкову дiю, будучи спiвзвучною їй своєю таємничiстю, зручною для неї своєю гнучкiстю, несподiваним виникненням з переплетенням обставин, здатнiстю тримати увагу слухача в напруженнi. На загадках будується жанр апокрифiчних запитань-вiдповiдей ("Бесhда трех святителей" та iн.), якi задовольняли колись примiтивну допитливiсть; з них можна було дiзнатися, на чому держиться земля, вiд чого походить грiм i блискавка, iз скiлькох "частин" був створений Адам, хто двiчi помер (Лазар, якого за євангельською легендою воскресив Христос), хто не вмер (Iлля-пророк, живим узятий на небо), хто не зотлiв (дружина Лота, що обернулася в соляний стовп) тощо. Оточена епiчною дiєю, вкладена в уста дiйових осiб, загадка стає основою апокрифiчних переказiв про суди царя Соломона, про його змагання в мудростi з царицею Савською i з перським царем Дарiєм. Цариця, що з'явилася "вiд пiвдня", хоче поставити в безвихiдь мудрого царя своїми хитромудрими вiдповiдями. Коли її запитують, яке м'ясо вона хоче їсти, - вона вiдповiдає: "М'ясо тих звiрiв, якi ночами лiтають мiж небом i землею, мають кiстянi крила, на небо не дивляться, голосу не мають". Соломон здогадується, що мова йде про рибу. Iншим разом цариця одягнула своїх отрокiв i дiвчат в однакове чоловiче вбрання, постригла їх однаково i стала вимагати, щоб Соломон розрiзнив їх. Соломон звелiв насипати горiхiв i запропонував позбирати їх: отроки стали класти їх собi в кишенi, а дiвчата сипати в рукава. Так знову було розв'язано загадку, i цариця, повернувшись у свою землю, "подивилась вельми премудрости Соломонове".
В такому ж дусi i всi оповiдання про суди Соломона, якi доповнюють єдиний описаний у бiблiйному текстi суд. Помер якийсь чоловiк, залишивши дочку i шестеро синiв. Помираючи, вiн заповiдав золото дочцi, а все iнше майно старшому синовi. Скривдженi сини пiшли скаржитись Соломоновi. Соломон запропонував їм викопати труп батька з могили, обрубати йому праву руку i принести: по нiй вiн, нiбито, дiзнається, як розв'язати суперечку. Коли почали розкопувати могилу, то старший син почав просити не чiпати тiла, обiцяючи подiлити спадщину порiвну. Почувши про це, Соломон здогадався, що справжнiй син той, хто не дав понiвечити труп, а iншi - нерiднi дiти померлого.
Суди Соломона i змагання в мудростi - тiльки частина легендарного циклу про знаменитого царя. Центральною частиною циклу є перекази про збудування Соломоном iєрусалимського храму при сприяннi демона Ашмедая (Асмодея), який у слов'янських обробках перетворився в казкового Китовраса. О.М. Веселовський, що спецiально вивчав даний цикл у планi порiвняльно-лiтературного дослiдження, виводив прiзвисько Китовраса вiд Кентавра старогрецької мiфологiї. В переказах про Соломона i Китовраса ми знайдемо багато дуже поширених казкових мотивiв: добування рiдкiсних предметiв (для збудування храму добувається камiнь, або "черв", - шамир, завдяки якому можна дерево i камiнь обтiсувати без усякого шуму), боротьба з чудесною, напiвдемонiчною iстотою, яка теж задає загадки (цiєю iстотою є Китоврас, необхiдний для допомоги при добуваннi шамиру), закляття демона, що повстає проти свого повелителя, i вмiщення його в посудину, викрадання дружини (Китоврас завозить дружину Соломона) i, нарештi, мотив про гордого царя - чи не найпопулярнiший у всьому циклi. Китоврас, дiставши чародiйний перстень царя Соломона, закидає царя на край свiту, а сам набирає його образу i сiдає на його престолi; Соломон стає жебраком, мандрує i, тiльки цiлком смирившись, через деякий час повертає собi царство.
Українськi народнi казки не запам'ятали мудруватого iменi Китовраса, але добре знають премудрого Соломона i багато разiв варiюють мотиви, що є в апокрифiчних переказах. Казки про Соломона легко знайти в першому-лiпшому збiрнику українських народних казок. В "Малорусских народных преданиях и рассказах" М. Драгоманова ми знайдемо, наприклад, казку з епiзодами дитинства Соломона, другу - про зраду дружини i покарання її Соломоном, третю - про Соломона та його злу матiр, четверту - про суд Соломонiв. Не позабуто в них i образ Китовраса, але вiн називається тут сатаною, або дияволом.
В однiй з таких казок розповiдається, як Соломон за вечерею засперечався з сатаною, хто з них сильнiший i владнiший. Сатана похваляється, що може обернути всю безлiч своїх слуг у маковi зерна i замкнути в однiй бочцi. Соломон не вiрить. Сатана виконує те, що обiцяв. Соломон закляв вiщим словом бочку i закопав її. Так i загинули б демони, якби згодом, спокушений скарбами, обiцяними сатаною, цар Iрод (новозавiтний персонаж) не вiдкопав бочки i не випустив чортiв.
Перед нами мотив про "замкненого бiса", який обiйшов казковий епос усього свiту вiд арабської "Тисячi i однiєї ночi" до українських казок про те, як бiдний селянин замкнув 12 злиднiв у бочку, а його багатий заздрiсний брат визволив їх собi на лихо. Замiсть злиднiв iнодi виступає недоля, iнодi смерть.
У писаних апокрифах про Соломона це оповiдання має заголовок: "Како Соломон закопа бhси в единой дельвh (бочцi) тьмами тем, тысящами тысяч". Вiдокремившись вiд iменi Соломона, мотив замкненого бiса з фольклору перейшов i в художню лiтературу (оброблений I. Франком, на основi усного переказу, в оповiданнi "Без працi" i Гоголем в "Ночi перед рiздвом").
Мотив про царя, що втрачає царство i стає вбогим, особливо полюбився фольклоровi прихованою в ньому соцiально-викривною тенденцiєю. В XVII ст. старовинна лiтература ще раз зустрiлася з ним у повiстi про гордого царя Iовiнiана з перекладного збiрника "Римськi дiяння". Українська народна казка знає його i з iм'ям царя Соломона, i без цього iменi (наприклад, серед казок, зiбраних Рудченком, - "Южнорусские сказки", т. 2, стор. 36).
Бiльшiсть апокрифiв своєю формою нагадують кiнець кiнцем бiльш-менш насиченi фабульним матерiалом казки. Зв'язок з церковною лiтературою виявляється лише в iменах i деяких деталях оповiдання, яке в цiлому розраховане на цiкавiсть i тому легко переходить з письменства в казковий фольклор. Мораль, що випливає з апокрифiчних оповiдань, мало спiльного має з мораллю офiцiальної церкви. Апокрифiчна лiтература любить зниження священних осiб i подiй: вона часто-густо, так би мовити, демократизує i божество, i святих, зводячи їх з їхньої висоти на рiвень повсякденних побутових вiдносин. Апостоли ходять по Землi не стiльки як проповiдники християнського вчення, а як звичайнi мандрiвники. Виголодавшись, вони, проходячи полями, просять хлiба у селянина, але бiдняковi нiчого дати. Вiн iде до мiста по хлiб, а тим часом апостоли беруться за плуг, орють i сiють; чудесним способом перед самим поверненням старого селянина нива вкривається спiлим житом. I цей апокрифiчний переказ пiдхоплений був щедрiвками:
В чистiм полi плужок оре,
А в тiм плужку чотири воли половiї,
А в них роги золотiї.
Святий Петро за плугом ходить,
Святий Павло воли гонить,
Пресвятая дiва їсти носить,
їсти носить, бога просить:
"Уроди, боже, жито, пшеницю,
Усяку пашницю..."
Лiтература панiвних класiв не затримувалась на такiй тематицi. Але часто-густо апокрифiчна розповiдь не тiльки видозмiнює церковну мораль, а й зовсiм знiмає момент цiєї моралi. Так, милостивий образ Христа, проповiдника любовi до ближнього, руйнується, наприклад, оповiданнями апокрифiчного євангелiя Фоми, якi показують Христа свавiльним, примхливим пiдлiтком, що користується своєю силою для жорстокої помсти своїм напасникам. Переслiдувачi юного Iсуса слiпнуть, сохнуть, падають мертвими. Вiн творить чудеса, але й вони розрахованi на здивування читача, а не на його душевне розчулення.
Церква вносила апокрифiчнi перекази в iндекси заборонених книг, засуджувала їх як "басни и кощюни", але часто-густо користувалася ними i в своєму образотворчому мистецтвi, i в проповiдях, i в iнших видах церковної лiтератури, зокрема в лiтературi агiографiчнiй.

АГIОГРАФIЧНА ЛIТЕРАТУРА_

Агiографiчна (вiд грецького agioz - святий, grajw - пишу) лiтература становить другу популярну групу перекладного письменства, введеного християнським культом. До неї входять так званi "житiя святих". Житiє - бiографiя видатної, з погляду церкви, особи, що написана в тонi її вихваляння. Починаючи з епохи своєї боротьби з язичництвом (з античними релiгiями), християнство зiбрало чимало спогадiв про своїх ревносних прихильникiв, якi або заплатили за свою вiдданiсть новiй релiгiї мученицькою смертю (мученики), або безстрашно визнавали її, зазнаючи утискiв i страждань (сповiдники), або, займаючи керiвний пост у християнськiй общинi, сприяли змiцненню нового культу (святителi; по-грецькому - єпiскопи, буквально - наглядачi), або прославились життям, строго згiдним з приписами церковної моралi (преподобнi). Дiї останнiх полягали в аскетичних подвигах, наприклад у вiдмовленнi вiд їжi (посники), в цiлоденному стояннi на якомусь пiдвищеннi - "столпi", в станi мовчазного самозаглиблення (столпники); ще iншi вiдмовлялись з любовi до бога вiд вищого людського дару - розуму, симулюючи iдiотизм i божевiлля (Христа ради юродивi). Аскетизм як форма моральної поведiнки не є, як вiдомо, приналежнiстю тiльки християнської релiгiї - вiн поширений був уже в античностi, знали його i брахманiйська, буддiйська i магометанська релiгiї.
Цих своїх дiячiв християнська релiгiя називала загалом - "святi". Пам'ять про них становила гордiсть церкви, життєписи їх подавались як iсторично-цiнний спогад, як приклад, що заслуговує наслiдування, як одна з форм релiгiйної християнської пропаганди. Однак правдивих iсторичних документiв, що їх мали пiд рукою автори житiй, було небагато. На допомогу приходив матерiал, нагромаджений античною мiфологiєю, схiдними казками i легендами - то у виглядi цiлiсних сюжетiв, то у виглядi окремих мотивiв; в iнших випадках образ святого виникав з уособленого абстрактного поняття; iнодi приводом до виникнення легенди служила навiть пряма помилка, наприклад неправильно прочитане iм'я.
Наукова критика вiдзначила, наприклад, вiдбиття старогрецького мiфа про Едiпа, батьковбивцю i кровозмiсника, в християнських житiях св. Григорiя i св. Юлiана Милостивого (цi мiфи зв'язанi також з християнськими легендами про Iуду Зрадника). Розповiдь про те, як римський iмператор Август наказав кумкаючим жабам мовчати i вони замовкли, повторено в застосуваннi до багатьох святих, схiдних i захiдних. Староримськi божества Вiрнiсть i Згода мають свої аналогiї в образах християнських святих - Вiри, Надiї, Любовi та їх матерi Софiї (по-грецькому - Мудрiсть). Напис на верстовому каменi староримської дороги: ("83 milliario" ("83 милi"), прочитаний як "83 milites" ("83 воїни"), дає привiд до агiографiчної легенди про 83-х нiби похованих там воїнiв-мученикiв i т. iн.
Особливо вдячний матерiал авторам житiй давали євангельськi розповiдi про життя i чудеса Христа. Христос - iдеал, що його повинен наслiдувати святий, а тому житiє пристосовує свою розповiдь до євангельської, поповнюючи недостачу вiдомостей ситуацiями, аналогiчними до життя Христа. Ще в дитинствi святий, виявляючи незвичайну мудрiсть, дивує навколишнiх, як дитина i отрок Iсус в Євангелiї; так само, як диявол спокушає Христа в пустинi, так пробує вiн збити рiзними спокусами з дороги спасiння i святого; чудеса, творенi святими, є також варiанти чудес Євангелiя.
Отже, перед новою лiтературною формою "житiя" (новизна її, звичайно, вiдносна, бо самий жанр бiографiї був доведений до високої досконалостi ще античнiстю) вiдразу поставала небезпека вдатися в шаблон. Цiєї небезпеки вона й не уникнула. Цiлий ряд житiй складається з риторичних схем, загальних мiсць, з якими нема чого робити iсториковi i вiд яких мало користi iсториковi лiтератури. Але поряд iз шаблоном бiльшiсть житiй мiстить i елементи, навiянi живою дiйснiстю: в них вiдбились мiсцевi побутовi риси i риси епохи, в них знайшли свiй вияв iдеали рiзних суспiльних груп, починаючи вiд перших часiв християнства i кiнчаючи епохою капiталiзму, коли новi святi з'являлися вже дуже рiдко. Житiє неминуче повинно було займатися не тiльки зовнiшньою бiографiєю святого, а i його "внутрiшнiм життям", - iнакше кажучи, його психологiєю: в цьому лiтературне значення житiй, якi пiдходили, хоч i боязко, до розв'язання художньої проблеми зображення людської психiки. Фантастика житiй, їх повчальнiсть, подавана в живих образах, в непозбавленiй драматизму формi, цiкавi побутовi деталi - все це забезпечувало жанровi популярнiсть серед читачiв. Житiями захоплювались, як потiм захоплювались романами: в образах головних дiйових осiб вбачали iдеал, зразок поведiнки. За типом перекладної житiйної лiтератури створювалась своя, оригiнальна, яка так само пiдготовляла, хоч i повiльно, можливiсть пiзнiшої появи в читацькому середовищi психологiчного роману.
Слов'янськi переклади пам'яток агiографiчної лiтератури прийшли на Київську Русь, мабуть, одночасно з богослужебними книгами. Звичайно житiя приходили в складi двох збiрникiв.
Перший, що по-грецькому називався Мiнологiєм (Мiсяцесловом), або Синаксарем (збiрником), у слов'янському перекладi дiстав назву "Пролога" (за першою статтею грецького збiрника -прологом, тобто передмовою). На початку це збiрник дуже коротких пам'яток, розмiщених у порядку церковного календаря, з доданням таких же коротких замiток про свята "господськi" i "богородичнi"), бiльше довiдник, нiж книга для читання. Далi збiрник значно розширився пiсля додання нових житiй святих (мiсцевих), повчань, цiкавих повчальних легенд з рiзних джерел. Вийшла велика хрестоматiя рiзноманiтного, цiкавого в цiлому, але, звичайно, пiдпорядкованого церковним тенденцiям читання.
Другий тип збiрника - "Четьї-мiнеї" (вiд грецького mhn - мiсяць) - збiрник широких житiй, також розмiщених у календарному порядку (дванадцять частин за дванадцятьма мiсяцями року), причому на кожний день, в порядку зазначеної вище iєрархiї, подається декiлька житiй рiзного обсягу, аж до розмiрiв повiстi i навiть роману.
Найстарiшi списки "Пролога" припадають на XII - ХIII ст.; списки "Четьїх-мiней" збереглися вiд ще бiльш ранньої пори (найстарiшi, що дiйшли до нас частинами, належать до XI ст.) i iснували на Українi аж до XVII ст., коли один з тодiшнiх українських письменникiв, Дмитрiй Туптало, зробив нову обробку всього житiйного матерiалу, яка вийшла друком у 1689 -1705 pp. i вiдома пiд назвою "Четiїх-мiней Дмитрiя Ростовського". Аж до новiтнiх часiв "Четьї-мiнеї" були однiєю з найпоширенiших книг до читання не тiльки серед панiвних класiв, а й серед письменного селянства. Згадуючи своє дитинство, Шевченко в епiлозi "Гайдамакiв" говорить:

Бувало, в недiлю, закривши Мiнею,
По чарцi з сусiдом випивши тiєї,
Батько дiда просить, щоб той розказав
Про Колiївщину...

Ще бiльше читались, звичайно, "Четьї-мiнеї" в новооберненiй у християнство Київськiй Русi. Iнок Зарубського монастиря (Київського князiвства) Георгiй у повчаннi (XII ст.) рекомендує своєму духовному синовi цей церковний епос, який, очевидно, повинен витiснити язичницькi казки i саги: "Аще ли глума ищеши и веселiя, и всякiе утhnхи, то прiєм животворныя книгы i почhсти (прочитай) святых муж повhсти, и ученiя, и дhла".
Вiзантiйська лiтература знала три типи житiй: житiя реторичнi, житiя лiтургiчнi (що читалися пiд час вiдправи культу) i житiя народнi. Само собою зрозумiло, що найбiльшої популярностi в Київськiй Русi набули житiя останнього типу, названi народними, звичайно, не тому, що вони виникли в народi, а тому, що вони розрахованi були на широкого читача.
Виникнення монастирiв - зокрема заснування Києво-Печерської лаври - викликало iнтерес до житiй засновникiв схiдних монастирiв: уже автор "Житiя Феодосiя" Нестор другої половини XI ст. посилається на вiдомi йому житiя Антонiя Великого, Сави Освященного, Євфiмiя - видатних пустинникiв Сходу. Особливий слiд в європейському мистецтвi лишило "Житiє Антонiя Великого", написане Афанасiєм Александрiйським (IV ст.) i рано перекладене слов'янською мовою. Тема "спокуси святого Антонiя" довгий час була поширеною темою захiдноєвропейського живопису; у французькiй лiтературi XIX ст. житiє дало матерiал для фiлософської поеми в прозi Флобера "Спокуса св. Антонiя". Але Антонiй Афанасiя Александрiйського ще дуже далеко стоїть вiд Антонiя Флоберового.
В житiї постiйно пiдкреслюється байдужiсть Антонiя до освiченостi i свiтського знання. В дитинствi Антонiй не вчиться грамоти; пам'ять замiняє йому начитанiсть; вiн премудрий i розумний, хоча зовсiм "не учился книгам". Коли язичницькi фiлософи прийшли його "спокушати", вiн у вiдповiдь запитав їх: що чому передує - розум чи письмена: "Разум ли от письмен составися или письмена от разума произыдоша", i фiлософи примушенi були визнати першенство розуму. "Сего ради, - вiдповiдає Антонiй, - аще кому разум здрав єсть, сей письмен не ищет". I в прикiнцевiй похвалi святому автор ще раз пiдкреслює, що Антонiй прославився "не хитрости ради книжных словес, ниже мирские ради мудрости и любопрения, ни ради нарочита рода, ниже богатств бесконечное собрание его прослави, но богоугодное житие".
З дитинства Антонiй не цiкавиться "миром". Дитячi iгри його не приваблюють. Зате вiн ретельно ходить до церкви. Пiсля смертi батькiв, увiйшовши одного разу до храму, вiн чує слова, що там читаються: "Якщо хочеш бути досконалим, iди продай майно i грошi роздай жебракам". Так вiн i робить. Дальше його життя - ряд аскетичних подвигiв: пiст, умертвiння плотi, життя в дикiй пустелi, де потiм навколо нього збираються послiдовники i засновується монастир. Саме тут i починають його спокушати демони. Спочатку вони намагаються збентежити його рiзними життєвими спогадами i турботами; далi вони страхають його звуками грому, примарами диких звiрiв, заслiплюють його чудесним свiтлом, бентежать грою i танками, але святий не пiддається. Одного разу демон постукав у ворота монастиря i почав скаржитися Антонiю на монахiв, якi ненавидять його без усякої причини: "Я ж їм нiчого не роблю, самi вони себе i один одного бентежать". Антонiй змушений був визнати справедливiсть слiв демона. Ставши засновником i главою обителi, Антонiй запроваджує в нiй суворий чернечий статут, викриває язичникiв i єретикiв, повчає братiю, творить чудеса i кiнець кiнцем помирає, вiдчуваючи наближення ангелiв, що прийшли по його душу.
Крiм епiзодiв iз спокусами, житiє бiдне на фабульнi моменти i становить iнтерес, головним чином, для чернечого середовища. В ньому заперечується не тiльки сучасний побут, а й усяке мирське пiклування про життєвi потреби. Це типове житiє аскета, для якого важливi тiльки питання морального самовдосконалення, що розумiється як знищення в самому собi всяких бажань i потреб. Читач-мирянин вiддавав перевагу перед Антонiєм iншим святим, що ближче стояли до мирського життя, брали участь у ньому хоч би своїми чудесами. В народному середовищi набули слави святi, що їх образи якимсь шляхом асоцiювалися з образами старих язичницьких богiв i напiвбогiв, утворюючи в результатi нову язичницько-християнську мiфологiю, розвитковi якої церква не перешкоджала, а з свого боку готова була пристосувати своїх святих до народних навичок i потреб.
Внаслiдок так званого двовiрства (про яке мова буде далi) "язичницьке", змiшуючись з "християнським", фактично взяло гору над ним: населення дохристиянського слов'янського "Олiмпа", зрiсши в багато разiв, зажило з новими прихiдцями бiльш-менш добросусiдським життям. Новий релiгiйний синкретизм утворювався тим легше, що церковна християнська обряднiсть мiстила в собi багато магiчних елементiв, як i обряднiсть язичницька, а християнськi святi поповнили недолiк у рядах "вищих богiв" i дали iмена багатьом безiменним до того часу силам, уособленим в анiмiстичному свiтоглядi. Святий Iлля-пророк увiбрав у себе риси бога-громiвника; в образi Iвана Купали об'єдналась згадка про Iоанна Хрестителя з образом стародавнього сонячного божества; святий Георгiй Побiдоносець, на українському грунтi в пiзнiшi часи вiдомий пiд iм'ям святого Юрiя, став покровителем стад i полiв, повелителем вовкiв, начальником весни, можливо, також будучи прямим заступником слов'янського бога Велеса. Окремi представники церкви протестували проти цiєї "паганiзацiї" (вiд латинського paganus - язичницький) християнських святих: "На Георгия мученика празник диаволский на поле изшедших сатанh офhру танцами и скоками чинти разорhте", - обурювався наприкiнцi XVI ст. Iван Вишенський; але старовиннi звичаї держалися мiцно i були вигiднi для самої церкви, яка заохочувала цi, так би мовити, самочинно виниклi культи. Серед iнших святих особливо популярний на Українi був святий Микола Мирликiйський - "Мирнокиївський", як називає його народна пiсня, переусвiдомлюючи по-своєму незрозумiлу грецьку географiчну назву. З його iм'ям зв'язаний цiлий ряд українських народних легенд, почасти побудованих на мотивах його житiя, почасти заснованих на якихось дохристиянських переказах. Якщо, наприклад, святий Пантелеймон, на прiзвище Цiлитель, став покровителем народної медицини, святий Вонiфатiй - спецiалiстом по лiкуванню пияцтва, то святий Микола вiдомий як рятiвник потопаючих, поручитель у грошових справах, який аж нiяк не вiдзначається християнською лагiднiстю. Вiзантiйське житiє святого Миколи вже в XI - XII ст. стало доповнюватися оригiнальними розповiдями про його чудеса, якi вiн зробив уже в межах Київської Русi.
Один киянин вiдпустив на волю взятого в полон половця пiсля того, як той поклявся iм'ям святого Миколи, що доставить викуп. Половець гадав, що iкона Миколи, перед якою вiн поклявся, нiчого йому не зробить, якщо вiн не виконає своєї клятви. Микола тричi з'являється до половця i нагадує про викуп. На третiй раз вiн скидає половця з коня, мучить i б'є його об землю. Наляканий половець вибирається до Києва i на велику втiху киянина вручає йому обiцяний викуп, розповiвши про явлення святого Миколи.
Ту саму роль вiдiграє святий Микола i в фольклорi, як можна бачити з оповiдання, записаного I. Манжурою на колишнiй Катеринославщинi.
Один бiдний селянин не мiг заплатити подать. Його покликали до "збiрнi", стали бити i, нарештi, прив'язали до стовпа. Знайомий єврей дав йому грошей, взявши з нього перед iконою Миколи клятву, що вiн їх поверне. Справи селяниновi пiдправились, вiн розбагатiв, але клятви не виконав. I от одного разу в полi його наздогнав фургон, переїхав його, зламав йому саме ту руку, якою вiн брав у єврея грошi. Видужавши, селянин розкаявся i повернув грошi євреєвi.
Наведенi оповiдання - тiльки незначна частина оригiнального, писаного i усного, легендарного епосу про святого Миколу, епосу, що виник у Київськiй Русi i на Українi на основi житiйних легенд i ще не досить дослiджений лiтературознавцями i фольклористами. Але житiя могли ставати популярними i не лишаючи помiтних слiдiв у фольклорi. Поряд з житiями, пройнятими аскетичними чи строго ортодоксальними тенденцiями, до складу тих самих "Четьїх-мiней" потрапляли i житiя, з офiцiйного погляду, апокрифiчнi, "отреченнi", або тому, що в них подавались факти, зовсiм невiдомi канонiчним писанням, або тому, що в них, хоч i в приглушенiй формi, чулись ноти протесту проти панiвних класiв. Нерiдко своєю формою цi житiя далеко вiдходили вiд усталеного агiографiчного типу житiй, проте це не заважало їм сильнiше впливати на фантазiю i почуття широкого кола читачiв. Такими, є, наприклад, багатi на есхатологiчнi мотиви житiя Василiя Нового (грецька пам'ятка Х ст.) i Андрiя Юродивого (X - XI ст.).
Житiє Василiя Нового збереглося в слов'янських рукописах XIV i наступних столiть, але, очевидно, перекладалось ранiше. Воно набуло великого поширення, i майже немає жодного великого рукописного збiрника, де не було б списку цього житiя. Починається воно звичайно: святу людину без роду i племенi, бродягу, що видався пiдозрiлим вiзантiйським властям, заарештували, кинули в тюрму i взяли на тортури, але цим не добились вiд нього потрiбних про себе вiдомостей. Кiнець кiнцем його випустили. Добродiйники дали йому притулок, приставили до нього в служницi бабусю Феодору. Василiй живе в столицi разом з гуртком своїх шанувальникiв, спостерiгаючи двiрцевi перевороти i чвари, що тут вiдбуваються. У нього дар провидiння, i на цьому заснованi його нечисленнi чудеса; загалом вiн особа загадкова, i про нього самого розповiсти майже нiчого: його житiє - привiд для двох великих додаткiв, зв'язаних з житiєм майже механiчно. Цi додатки - розповiдь Феодори, що явилася пiсля смертi учневi Василiя ченцевi Григорiю, про повiтрянi митарства i видiння самого Григорiя npo страшний суд.
Феодора докладно розповiдає, що вона почувала пiд; час смертi. Ангели взяли її душу i повели до бога. По дорозi. душа робить двадцять двi зупинки; саме вони i називаються митарствами. На кожнiй зупинцi демони в образi страшних ефiопiв затримують душу i подають їй рахунок її грiхiв. Ангели протиставляють йому добрi дiла Феодори i заслуги святого Василiя; зваживши грiхи й заслуги, вiдкупляються вiд злих митарiв i йдуть далi.
Iнший епiзод - видiння Григорiя про останнi днi i страшний суд: тут - картини пекла i раю, блаженство праведних, муки грiшникiв - образи, що, за лiтописним переказом, вразили колись уяву князя Володимира i широко були потiм використанi церковним живописом. Поряд з апокрифiчним "Хожденiєм богородицi по мукам" - це ще одна вiзантiйсько-слов'янська паралель до "Комедiї" Данте. Основне джерело оповiдання - Апокалiпсис i "видiння", а разом з ними - враження вiд реальної дiйсностi, реалiстичний змiст, прибраний в "iрреалiстичну" форму.
Автор, за словами О.М. Веселовського, любовно описує картину суду, "з видимим iнтересом стежачи, як спускаються i пiднiмаються ангели, як сонм за сонмом виступає на сцену, i йдуть яснi юрби вiд великого града до Едема i вiд оновленої землi до врат неба. Це великий царський вихiд вiзантiйського двору з усiма його церемонiями, перенесений у церковний вжиток i звiдти на небо серед сяяння, у славословлення i риторики. Автор, очевидно, пройшов риторичну школу: його ангели лiтають, як блискавка, як орли i швидколiтнi яструби, святi - як яснi горлицi... Деякi образи не позбавленi поезiї: ангели черпають золотими посудинами вiд нецьогосвiтнього вогню, що росить свiтлом, i несуть його у високостi, на вiвтар господа. Поряд з епiтетами реального характеру iншi позбавлено всякої образностi: мисленi каменi, розумнi вертогради".
Незважаючи на деякi слiди риторичної виучки в автора, в цiлому житiє Василiя Нового вiдступає вiд шаблону риторичних житiй i наближається до тiєї групи, яку вище названо було "народною". Ще далi вiд традицiйної форми стоїть перекладене також у домонгольську епоху "Житiє Андрiя Юродивого" (в уривках збереглося в "Прологах" XIII - XIV ст., повнiстю - у списках, починаючи з XIV ст.).
Родом скiф (слов'янин), Андрiй був слугою вiзантiйського вельможi Феогноста. Вiн видiлявся серед iнших слуг розумом i величною красою. Одного разу йому сниться iподром, де один проти одного стоять готовi до змагання люди в бiлому одязi i чорнi ефiопи. Осторонь свiтлий юнак з дорогоцiнними вiнками - нагородою для переможця. Пристрасне бажання здобути вiнець обiймає Андрiя; втрутившись у змагання, вiн перемiг найстрашнiшого з ефiопiв i тут же у снi дiстав роз'яснення i заповiт: "Вiнцi - це вiнцi Христовi, ефiопи - сили демонськi. Iди з миром, як друг наш i брат, стань юродивим Христа ради".
З цього часу Андрiй зрiкається свого розуму, його визнано божевiльним, вiн живе в холодi i в спецi просто неба, ночує на купах смiття, їсть що попало, зазнає побоїв i знущань. Вiн покинутий - навiть собака, до якого вiн прихилився в лютий мороз, щоб зогрiтися, гарчить i вiдходить вiд нього. Але вiн винагороджений у снi i наяву незвичайними видiннями. Якось, замерзаючи, побачив себе в раю. Замiсть подертого лахмiття, на ньому дорогий одяг, немов витканий блискавками; на ногах, звичайно босих, - позолоченi чоботи, на головi вiнець блискучий. Навколо нього чудеснi дерева, запашнi вiтри. Вiн ходить у райських садах, пишаючись i торжествуючи: "То не мав де голову прихилити, а то ходжу тут, мов цар якийсь".
"Чудеснi привиди" (створенi й тут за земним образом i подобою) чергуються в житiї з жанровими малюнками життя великого мiста, сповненого контрастiв бiдностi й багатства, сповненого соцiальних i економiчних суперечностей. В житiї немає плану, воно все складається з епiзодiв, але крiзь усi епiзоди проходить єдина соцiальна тенденцiя. От Андрiй спостерiгає похорон багача: померлого проводжає пишна процесiя, але тiльки одному святому видно, що за гробом iде цiлий натовп демонiв в образi танцюючих i радiючих ефiопiв i блудниць. Ангел роз'яснює Андрiєвi грiхи померлого. Найтяжчий з них - гноблення багатим своїх слуг: вiн їх морив голодом, лишав у холодi без одягу й взуття, бив, розбещував. Iншим разом Андрiй, зустрiвши якогось багача, попросив у нього милостинi, але той вiдмовив. "Правду про вас сказано,- говорить святий,легше верблюдовi пройти крiзь вушко голки, нiж багатому в царство боже". Багатий смiється, що юродивий цитує святе письмо, i вiдповiдає: "Ти бачиш нас багатими, а якби знав, скiльки ми для вас робимо". У вiдповiдь Андрiй говорить про те, що багачi ненаситнiшi за море, змiй i саме пекло. Але, додає вiн - "подщимся, душе моя... и паки в жерновы мелимы: несть бо далече, да пойдем тамо, идеже єсть зобь добрая и вода медвяная". Цей час - не тiльки за гробом, а в перспективi земного майбутнього, про яке Андрiй розмовляє iз своїм учнем Єпiфанiєм: "В последняя дни восставит господь царя от нищеты; ходити начнет по мнозе правде и всяку брань уставити, и нищая богаты сотворит и будут человеци во дни его богати... и ходяще без боязни ратного строения, и без печали ходяще по земли, занеже брани не будеть".
Перед нами вже не тiльки iндивiдуальний моральний iдеал, а й до певної мiри соцiальна утопiя. Загалом вона та сама, що й у старозавiтних пророкiв. Лев ляже поруч з агнцем, у кожного буде свiй виноградник: iдеал дрiбного власництва, привабливий для бiдноти, але недосяжний, особливо в умовах феодальної епохи. В цих умовах вiн мiг мати i прогресивне значення, зливаючись з протестом всiєї знедоленої маси.
Вже з наведених прикладiв ми бачимо, який рiзноманiтний змiст мiг вкладатися в традицiйну форму житiй. Термiном "житiє" позначалися нерiдко i твори, якi за своїм типом належать, з нашого погляду, до жанру роману - таке, наприклад, "Житiє святих Варлаама i Iоасафа, царевича iндiйського".
Пам'ять цих святих вiдзначається в православному церковному календарi 19 листопада. Слов'янський переклад житiя з грецької з'явився в Київськiй Русi ще в домонгольську епоху, хоча рукописи, що збереглися, не старiшi XIV ст. Вже в 1637 р. в друкарнi Кутеїнського монастиря вийшло друковане видання: "Гисторiя албо правдивое выписанiе святого Iоанна Дамаскина о житiй святых отец Варлаама и Осафа и о наверненю iндiян". В додатку до тексту вмiщено оригiнальну "Пhснь святаго Иосафа, кгды вышел на пустиню", яка стала потiм зразком для цiлого ряду руських духовних вiршiв i українських "побожних пiсень". Пiзнiше, в скороченiй переробцi, житiє було вмiщене в "Четьїх-мiнеях" Дмитрiя Ростовського.
Стислий змiст житiя такий. В iндiйського царя Авенiра, гонителя християн, довгий час не було дiтей. Коли, нарештi, народився син, названий Iоасафом, звiздар провiстив, що, пiдрiсши, царевич стане послiдовником християнства.
Засмучений цар вирiшив запобiгти здiйсненню провiщення. Вiн вiдводить для Iоасафа розкiшний палац, оточений садом i iзольований вiд усього зовнiшнього життя. Вiдвiвши вiд царевича всякi тяжкi враження, цар сподiвається приспати його душу i уберегти її вiд шкiдливих християнських впливiв. Але рання допитливiсть розуму царевича призводить до того, що цар, пiсля багатьох просьб, змушений був дозволити йому вихiд з розкiшної темницi. Виїхавши, царевич зустрiчає хворого старика i дiзнається, що на свiтi iснують старiсть, горе, смерть. Тривога закрадається йому в душу, i вiн терзається нерозв'язаними питаннями.
Тодi, з навiяння божого, пустинник Варлаам, переодягнувшись купцем, приходить до Iоасафа. Вiн заявляє, що принiс дорогоцiнний камiнь з чудодiйними властивостями: глухим вiн повертає слух, нiмим дає голос, але вручений вiн може бути лише тому, хто цнотливий i має чистий зiр, - iнакше, взявши його, ослiпнеш. Купця пропускають, i Варлаам починає свою проповiдь, внаслiдок якої царевич стає християнином.
Марно цар-батько наказує зловити Варлаама, марно прагне переконати сина, органiзовуючи для цього релiгiйний диспут, намагаючись вiдвернути його спокусою жiночої краси, - Iоасаф лишається непохитним. За порадою одного з вельмож, цар вiддає синовi в управлiння половину свого царства, щоб зайняти його розум державними справами. Iоасаф обертає своїх пiдданих у християнство, ставить їм пiсля смертi свого батька (який прийняв кiнець кiнцем вiру сина) iншого правителя, а сам iде до Варлаама в пустелю, де потiм помирає смертю святого аскета.
Житiє наближається до роману не тiльки розмiрами, -а й елементами психологiчного аналiзу: виникнення сумнiвiв у душi Iоасафа, невиразнi шукання сенсу i мети життя, боротьба мiж любов'ю до батька i любов'ю до вiдкритої йому Варлаамом релiгiї тощо - така рiзноманiтнiсть у зображеннi внутрiшнього свiту героя не властива житiям i взагалi була новиною в лiтературi. Читачiв приваблювали також i тi вставнi апологи (притчi), якими користується у своїй проповiдi Варлаам для бiльшої наочностi тiєї чи iншої моральної тези. Такою, наприклад, є "Притча про однорога (Їнорога)", як вона називається в бiльшостi рукописiв.
Усе земне, - проповiдує Варлаам, - примарне, як сон. Люди, поневоленi тутешнiм свiтом, поринули в турботи i не думають про те, що їх жде за гробом, подiбно до тiєї людини, яка тiкала в пустелi вiд розлютованого однорога (в iнших текстах - скажений верблюд, розлютований лев). Тiкаючи, вона попадає в глибоку яму; падаючи, хапається за деревце i повисає на ньому. Приглянувшися, бачить, що корiнь деревця невпинно пiдгризають двi мишi - бiла й чорна; на днi ями - страшний дракон з розверстою пащею чекає, щоб мандрiвець упав; iз стiни провалля тягнуться до нього голови чотирьох отруйних змiїв. Але з гiлок деревця капає мед; забувши про всi небезпеки, людина починає вкушати цi мiзернi солодощi i тiшиться ними. Далi йде тлумачення змiсту: однорог - смерть, що переслiдує рiд людський; деревце - життя людське, що невпинно вкорочується змiною дня i ночi (бiла i чорна мишi); дракон - пекло (або диявол), що чекає загибелi грiшного; краплини меду - земнi насолоди, мiзерна "сладость мира сего". Притча полюбилась i, вiдокремившись вiд даного житiя, iснувала окремо в старовиннiй лiтературi, у морально-повчальних збiрниках; вiдобразилась вона i в образотворчому мистецтвi.
Серед iнших притч Варлаама є й такi, що згодом можемо зустрiти в творах найвидатнiших письменникiв нової Європи. Так, сцена вибору нареченого у "Венецiанському купцi" Шекспiра повторює мотив "притчi про ковчеги" з житiя.
Щоб випробувати своїх наближених, якийсь цар наказав зробити чотири ковчеги (дерев'янi ящики). Два були позолоченi, але наповненi смердючими мертвими кiстками; два iнших вимазанi смолою i дьогтем, але наповненi дорогоцiнностями i ароматами. Покликавши вельмож, цар пропонує їм оцiнити ковчеги. Вельможi, звичайно, обманюються зовнiшнiм виглядом ковчегiв. Цар користується нагодою i повчає їх: ящики з мертвими кiстками подiбнi до пишно виряджених пихатих багачiв, а ящики в смолi i дьогтi - до бiднякiв, якi одягнутi убого, але благоухають i зачаровують прихованими моральними якостями.
Манера вставних розповiдей зближає "Варлаама i Iоасафа" з розповiдною лiтературою Сходу. Грецький оригiнал житiя приписується то якомусь ченцевi Iоанну, то Iоанну Дамаскiну, вiдомому вiзантiйському письменниковi i поетовi VIII ст. Однак уже в XVII ст. помiтили схожiсть iсторiї Iоасафа з переказами про легендарного засновника буддiйської релiгiї, iндiйського царевича Сiддарти. Роботи лiтературознавцiв XIX ст. (серед яких почесне мiсце належить розвiдцi I. Франка) показали з усiєю переконливiстю, що "Житiє Варлаама i Iоасафа" - справдi християнська переробка буддiйських легенд, "перехожа повiсть", яка втягнута була в коло агiографiчної лiтератури i як житiє набула широкої популярностi у всiх лiтературах Європи. Особливо полюбились зазначенi вище притчi Варлаама. Вже наприкiнцi XII ст. ми можемо вiдзначити факт використання однiєї з варлаамових притч вiдомим церковним оратором Кирилом Туровським в "Повhсти к Василию игумену о бhлоризць". "Притчу об инорогh" в росiйськiй лiтературi переказав вiршами В. А. Жуковський; її використав у своїй "Исповеди" Л. М. Толстой. Серед вiршiв I. Франка в збiрнику "Мiй Iзмарагд" ми знайдемо поетичний переказ п'яти апологiв Варлаама, витлумачених уже зовсiм по-новому, в дусi революцiйно-демократичного просвiтительства кiнця XIX ст.
Поряд з житiями до агiографiчної лiтератури належать i малi розповiднi форми: невеликi оповiдання, анекдоти, влучнi вислови пустинникiв одного якого-небудь монастиря або кiлькох монастирiв, зiбранi разом i поданi як записи безпосередньо баченого i почутого укладачем. Звичайна назва ченця - отець, по грецькому patir, звiдси назва таких збiрникiв "патерики" (отечники). Вiзантiйська лiтература знала кiлька таких патерикiв. Найбiльшої популярностi в слов'янських перекладах набув збiрник, складений Iоанном Мосхом, ченцем кiнця VI - початку VII ст., який об'їхав разом iз своїм другом Софронiєм монастирi Палестини, Єгипту, Синаю, Сiрiї, Малої Азiї й зiбрав там багато рiзноманiтного матерiалу. Книгу свою вiн назвав "Луг" (по-грецькому leimwn, leimwnarion); слов'янському перекладi книга ця набула назви "Синайського патерика". В строкатiй сумiшцi, "подiбно до квiтiв лугових", зiбрано тут у єдиний букет понад 200 окремих оповiдань, якi загалом становлять чималий iнтерес i для iсторика побуту, й для iсторика культури. Як i iншi укладачi патерикiв, Мосх не намагається лiтературно обробити свої оповiдання. Оповiдання патерикiв - це звичайнi записи. "У школi божiй не вчать красно говорити, - зауважує укладач одного з найстарiших патерикiв (Палладiй, IV ст.), - але вчать пiдкоряти свiй розум вiчнiй iстинi, щоб нею пройнятися".
Немає в авторiв, звичайно, i критичного ставлення до зiбраного матерiалу. В збiрнику Iоанна Мосха дослiдники знаходять, з одного боку, вiдгуки єврейських талмудистських переказiв, з другого, - вiдображення арабського нахилу до розповiдi. Оповiдання суто свiтського змiсту чергуються з оповiданнями про аскетiв, що прославляють духовну мiць ченцiв у молитвi й аскетичних подвигах, їх покору, постiйне уболiвання за грiхами тощо. Зрiкаючись всяких життєвих благ, звiвши свої людськi потреби до мiнiмуму, людина нiбито набуває особливої сили, яку вiдчувають навiть звiрi пустелi. Таким є в "Синайському патерику" оповiдання про лева авви Герасима (в росiйськiй лiтературi воно вiдоме в художнiй обробцi М.С. Лескова), яке має немало паралелей у казковiй лiтературi, починаючи з оповiдання про римського раба Андрокла та його лева i продовжуючи старовинними нiмецькими народними книгами.[6]
Але поряд з такими оповiданнями ми можемо зустрiти у Мосха i суто свiтську новелу, наприклад оповiдання про злочинну матiр.
Пiд час плавання корабель став у морi, незважаючи на сприятливий вiтер. Капiтан корабля в розпачi. Раптом вiн чує голос: кинь у море Марiю й закiнчиш благополучно своє плавання. Капiтан, не розумiючи, про яку Марiю йде мова, пiсля повторного поклику таємничого голосу, гукнув: "Марiє!" Одна з пасажирок вiдгукнулась i пiдiйшла. Вiдiйшовши з нею осторонь, капiтан сказав: "Бачиш, Марiє, який я грiшник: через мої грiхи корабель не може зрушити з мiсця". "Нi, це я грiшниця", - вiдповiдає Марiя i розказує свою iсторiю. Лишившися вдовою з двома дiтьми, вона, полюбила якогось вiйськового, який, проте, через дiтей не хотiв з нею одружитися. Тодi вона їх убила. Але, дiзнавшись про її злочин, вiйськовий жахнувся i категорично вiдмовився стати її чоловiком. Злякавшись, щоб не розкрився її злочин, вона втекла. Капiтан, вислухавши розповiдь Марiї, не наважується кинути її в море. Вiн пропонує їй спробу: спершу спускається в човен сам, але корабель не рушив з мiсця; потiм спускає в човен Марiю, i човен негайно йде на дно, а корабель починає йти благополучно. Мотив "сповiдання грiхiв" на морi ми знаходимо у вiдомiй українськiй думi про Олексiя Поповича i бурю на Чорному морi. "Луг духовний" Iоанна Мосха, добре вiдомий уже в рукопису XI - XII ст., в 1628 р. був надрукований у Києвi друкарем Спиридоном Соболем "в дворh Iова Борецкого, митрополита кiевскаго" - "Лимонар, сирhч Цвhтник иже во святых отца нашего Софронiя, патриарха iерусалимскаго, составлен же Iоанном iєромонахом в лhто шестьсотное..." До видання додано передмову, яка пояснює, хто був автор i його друг Софронiй, якому присвячено книгу, i рекомендує її увазi "зацного чителника".
"Читай теды книгу тую охотною душею и вhрою несумненною и так обычай и живот твой подлуг читання стосуй, абысь таковых и так презацных мужей, которых тут выписаных знайдеш, годным ревнителем стал, а за часом их сполкованню прилучен был..."
Крiм "Синайського патерика", в слов'янських перекладах надходили й iншi патерики пiд назвами "Скитського", "Єгипетського", "Римського" тощо, що проходили через усе старовинне письменство як руське, так i українське. Пiд їх впливом виник оригiнальний "Києво-Печерський патерик", про який мова буде далi. Мiж оповiданнями перекладних патерикiв i оповiданнями "Києво-Печерського патерика" часто спостерiгається схожiсть, яка пояснюється, зрештою, не стiльки запозиченням, скiльки схожiстю побутових умов монастирського життя i схожiстю думок та почуттiв близько спорiднених соцiальних груп.
Вплив перекладної агiографiчної лiтератури на лiтературу оригiнальну винятково великий. Вище вже говорилось про виникнення в фольклорi цiлого ряду агiографiчних легенд, де вiдгуки житiй переплелись з мотивами, що йдуть вiд язичницької старовини. Багато чим завдячує житiям i лiрична поезiя напiвкнижного й напiвнародного походження: так званi "набожнi" або "побожнi" пiснi, що поширювалися серед патрiархально-вiдсталого селянства i через усну передачу, i через збiрники, рукописнi й навiть друкованi, на зразок "Богогласника", що з 1790 p. витримав кiлька видань, у складi якого є ряд пiсень, взятих iз житiйних збiрникiв (пiснi Параскевi-П'ятницi, великомученицi Варварi, святому Миколаєвi, Олексiєвi - чоловiку божому, Онуфрiєвi-пустельнику, Георгiєвi Побiдоносцю та iн.). Але далеко бiльший вплив на всi цi пiснi мала церковна лiрика, iсторiя якої починається з II ст. н. е. i тягнеться на сходi протягом усiєї епохи iснування Вiзантiйської iмперiї.

ЦЕРКОВНА ЛIРИКА

Перекладна церковна лiрика представлена творчiстю багатьох десяткiв поетiв, серед яких свого часу славилися, наприклад, Єфрем Сiрiн (сiрiєць) - IV ст., Григорiй Богослов - IV ст., Роман Сладкопєвець - V ст., Андрiй Критський - VII - VIII ст., Iоанн Дама скiн - VII - VIII ст., монахиня поетеса Кассiя - IX ст. та iн. Вiд первiсної простоти i нехитромовностi вiзантiйська церковна лiрика йшла до великої формальної вдосконаленостi, виробивши новi вiршовi розмiри, створивши мудрованi строфiчнi побудови i жанри, зумовленi тим чи iншим способом вокального виконання. Суб'єктивних елементiв у цiй лiрицi або немає зовсiм, або вони незначнi. Вона виявляє не особистi, а колективнi почуття всiєї вiруючої общини. Немає великої своєрiдностi й в доборi поетичних засобiв: вони наперед указанi Бiблiєю, книгами Старого i Нового завiту, особливо Псалтирем, i книгами пророкiв; тому тi самi образи i поетичнi формули ми знайдемо в поетiв, що належать до рiзних столiть. Оскiльки з християнського погляду особи i подiї старозавiтної iсторiї - прообрази i передвiсники Нового завiту, остiльки поезiя ця багата на алегорiї i символи, а це, як вiдомо, становить характерну рису всього середньовiчного релiгiйного мистецтва. З формального боку, для неї характернi засвоєнi вiд староєврейської поезiї паралельнiсть розташування частин, часте повторення рефренiв. Ця лiрика в деякiй мiрi зазнала впливу i лiрики античної, i античної риторичної прози, з якої, мiж iншим, запозичений нахил до рими.
Вибранi й систематизованi в окремих збiрниках, цi лiричнi твори цiлою масою прийшли в слов'янських перекладах у Київську Русь зараз же пiсля прийняття християнства. Залежно вiд вмiщеного в них матерiалу цi збiрники мали рiзнi назви. Так, наприклад, збiрник церковних пiсень, що стосуються днiв церковної вiдправи на весь рiк, називався "Минея мhсячная", церковнi пiснi, що стосуються до найзначнiшого з християнських свят - до свята пасхи i наступних пiсля нього тижнiв, згрупованi в "Трiоди цвhтной" (грецьке triwdion, слов'янське - "трипhснец"); цьому святу в християнськiй церквi передує семитижневий пiст. Церковнi пiснi, зв'язанi з пiдготовкою до цього посту й з тижнями цього посту, становлять "Трiодь постную" i т. д. Перелiченi й подiбнi до них книги рiдко були матерiалом для домашнього читання, але пiд час кожної церковної вiдправи рiк у рiк слухали в хоровому й сольному виконаннi твори, що мiстилися в цих книгах, - i вони не могли не роботи свого впливу, запам'ятовувались.
Церковнi пiснi, читання й обряди, розмiщенi в певному порядку, пiдпорядкованi єдиному композицiйному задумовi, в цiлому становлять "службу божу" - культову християнську драму, яка була цiлковитою новиною для язичникiв слов'ян. Лише деякою подобою такої драми були в них, наприклад, весiльнi, а також похороннi обряди (старослов'янська тризна). Церковна драма, бувши таким же синкретичним дiйством, вiдрiзнялася вiд нього бiльшою розробленiстю i бiльшою складнiстю.
За християнським богослужебним обрядом крились традицiї, якi перейшли до нього вiд старогрецького театрального дiйства. Сама внутрiшнiсть християнського православного храму щодо конструкцiї мала багато спiльного з античним театром. I там, i тут декоративна стiна з трьома виходами; в грецькому театрi - "скене", в православному храмi - iконостас; середнi дверi в старогрецькому трагiчному театрi призначались для виходу царiв, а в iконостасi християнської церкви вони називались "царськими вратами". Перед декоративною стiною старогрецького театру пiзнiшої епохи було пiдвищення - проскенiон, куди виносилась дiя, де речитативнi вигуки акторiв чергувались з пiснями вiдокремленого вiд них хору. У храмi цей проскенiон дiстав назву "амвона", на якому i виконувалась значна частина богослужебного дiйства. Трьом акторам старогрецької трагедiї - протагонiстовi, девтерагонiстовi й тритагонiстовi - вiдповiдали три служителi християнського культу трьох ступенiв: iєрей (священик), диякон i чтець (псаломщик, дячок), мiж якими i розподiлялась дiалогiчна частина дiйства. Важлива роль хору, наявнiсть елементiв пластики в рухах служителiв культу (поклони, ставання на колiна, здiймання рук, кадiння, повiльне й прискорене ходiння по церквi в рiзних напрямах i т. iн.), речитативний характер вигукiв i читань - усе це було формою християнської символiчної драми, правильнiше сказати, кiлькох драм, якi мiняли свiй змiст i характер залежно вiд часу виконання (ранiшня i вечiрня вiдправи i т. iн.) i вiд того чи iншого моменту в церковному календарi. Рiзниця мiж богослужебним дiйством i театром - у цiлковитiй консервативностi церковного обряду, який не допускав нiякої творчої iнiцiативи, зовсiм не мiг розвиватися. "Репертуар" був раз назавжди точно заданий: точнi сценарiї кожного дiйства були закрiпленi в спецiальних порадниках - "служебниках", "требниках" i iн. Проте естетичний вплив мiг бути дуже великим. Ми маємо безпосереднi свiдчення лiтописного переказу про те, як Володимир перед прийняттям християнства послав послiв у Вiзантiю та iншi країни подивитися, "какова там вhра". Вiзантiйськi греки повели слов'янських послiв в одну з найрозкiшнiших своїх церков. Спiв хору, вигляд служителiв культу в одязi, що виблискував золотом та дорогоцiнним камiнням, прекрасний мозаїчний живопис, що прикрашав стiни будiвлi, незлiченнi вогнi лампад перед iконами - все це справило на послiв Володимира, що жили на батькiвщинi ще в примiтивнiй вiдносно матерiальнiй обстановцi, разючий вплив. Повернувшись, вони, за переказом, розхвалювали князевi вiру грекiв, а про вiдвiдання вiзантiйського храму говорили: "И придохом же в Грекы, и ведоша ны, идеже служать Богу своєму, и не свhми, на небh ли есмы быша, ли на земли; нhсть бо на земли такого вида, ли красоты такоя...Есть служба их паче всhх стран. Мы убо не можем забыти красоты тоя; всяк бо человhк аще вкусить сладка, послhди горести не приимаеть, тако и мы не имамы сдh быти".

ОРАТОРСЬКА ПРОЗА

За межами розглянутих жанрiв стоїть ще ряд перекладних творiв, якi розрахованi не стiльки на почуття й уяву, скiльки на розум читача, подаючи йому новi поняття, вiдомостi й факти. Межi мiж "поезiєю" i "прозою", мiж лiтературою художньою i науковою в дану епоху, як уже було сказано, часто бували надто умовнi.
Ближче до поезiї, нiж до наукової прози, стоять твори вiзантiйських церковних письменникiв, проповiдникiв i моралiстiв, церковних ораторiв, якi культивували мистецтво виразного слова. Церковна проповiдь вiдiграла величезну роль у поширеннi й змiцненнi християнства. Первiсна проповiдь була усною: агiтатори нового культу мало дбали про художнiсть i закiнченiсть форми, очевидно, доповнюючи своє живе слово жестами, iнтонацiєю, внутрiшньою схвильованiстю своєї мови. Але промови популярних проповiдникiв записувались iнодi ними самими, поширювались у рукописах, ставали лiтературою. Як вiдомо, мистецтво ораторської мови було доведено до високої мiри досконалостi ще в античному свiтi. В системi античної освiти теорiї ораторської прози риторицi вiдводилось чи не найперше мiсце. Iмена Демосфена i Лiсiя в старогрецькiй лiтературi, iм'я Цiцерона - в римськiй були оточенi великою шанобою i повагою.
Перед християнськими письменниками ранньої пори виникло питання, як поставитись їм до спадщини в галузi ораторської прози, залишеної язичницьким свiтом. З одного боку, образна, пiдпорядкована законам стрункої композицiї, перiодизована, ритмiчна проза античних ораторiв; з другого - Євангелiє й iншi книги Нового завiту, написанi необробленою, з погляду риторики, грецькою мовою, з домiшкою арамейських та латинських слiв i висловiв, - проза, бiдна на перiоди, чужа архiтектурнiй стрункостi, позбавлена звичного для знавцiв стилю ритму. З лiтературного погляду, Новий завiт, порiвняно з творами Демосфена або Платона, не вартий був нiякої критики. Але водночас ця книга, написана "мовою рибалок", - книга "священна", яка вiдкрила людству з погляду адептiв нового культу незнану до того часу iстину.
Розв'язання цiєї важкої дилеми знайдено було, наприклад, одним з вiдомих церковних ораторiв, Григорiєм Богословом, який, подiбно до двох iнших його сучасникiв - Василiя Великого i Iоанна Златоуста (всi троє - IV ст.), здобував освiту в напiвязичницькiй школi. "Я б наслiдував приклад рибалок, - писав Григорiй, - якби мав силу творити чудеса, як вони: але через те, що моя єдина сила у моїй мовi, то я i присвячую її добрiй справi". Високу технiку античної ораторської прози було поставлено, таким чином, на службу новому змiстовi, але з тим, додавали церковнi письменники, щоб красномовство було пiдпорядковане християнськiй релiгiї, "як тiло душi, як лiра пiснi". Так розвинулась вiзантiйська ораторська проза, - проповiдь з двома основними типами: повчальним i урочистим. Повчальна проповiдь пропонувала уроки християнської моралi, роз'яснювала бiблiйний текст i давала його тлумачення, стараючись впливати на волю i розум слухача; урочиста проповiдь ("слово"), впливаючи на почуття й уяву, прославляла героїв i дiячiв церкви, подiї, що стали приводом до пiзнiших церковних свят. Твори трьох згаданих вище прославлених у Вiзантiї церковних ораторiв - Василiя Великого (303 - 379), Григорiя Богослова (329 - 389) i Iоанна Златоуста (344 - 407) - незабаром пiсля прийняття християнства прийшли в перекладi в Київську Русь, стали тут предметом читання i вивчення i, до певної мiри, допомогли сформуватися оригiнальнiй ораторськiй прозi. Цi твори переписувались i виходили друком протягом усього старого перiоду української лiтератури, впливаючи i на пiзнiших українських церковних письменникiв.

ЗБIРНИКИ РIЗНОГО ЗМIСТУ

Як i бiльшiсть iнших перекладних творiв, пам'ятки ораторської прози приходили звичайно в складi збiрникiв, улюбленої у Вiзантiї Х - XI ст. форми лiтературної передачi. Особливо популярнi проповiдi Iоанна Златоуста ще в Болгарiї вживались в антологiях з назвами "Златоструй", "Учительне євангелiє" (вибранi уривки з пояснювальних бесiд Iоанна на євангелiя, з додатком повчань iнших вiзантiйських письменникiв, об'єднанi в збiрник болгарським письменником Х ст. Костянтином Пресвiтером) та iн. За цими зразками складались i в Київськiй Русi антологiї ораторської прози ("Златоуст" i iн.). До творiв Iоанна Златоуста тут прилучалися повчання й iнших письменникiв, а потiм i самостiйнi твори, написанi за вiзантiйськими зразками. Декiлька збiрок антологiй такого типу дiйшло до нас уже в списках ХI-ХII ст.
Сюди належить насамперед збiрник Святослава 1073 р. Збiрник цей був переписаний якимсь дяком Iоанном для великого князя Святослава Ярославича i в оригiналi вiдомий пiд заголовком "Събор от мног отець". На слов'янську мову збiрник цей був перекладений ще в IX - Х ст. за наказом болгарського царя Симеона, для якого вiн спочатку й призначався. Склад його досить строкатий. Поряд з вибраними творами Iоанна Златоуста, Василiя Великого, Григорiя Богослова, Єпiфанiя Кiпрського та iнших тут ми знаходимо й найдавнiший у нашiй лiтературi пiдручник риторики - статтю Георгiя Херобоска, вiзантiйського письменника IX ст., "О образhх". Стаття становить собою перелiк рiзних риторичних фiгур i цiкава своєю термiнологiєю: "инословiе" (алегорiя), "превод" (метафора), "лихорhчье" (гiпербола), "поруганiе" (iронiя), "поигранiе" (сарказм) i т. д.
Не менший iнтерес викликає й другий збiрник Святослава - 1076 р., написаний рукою "грhшного Iоанна", мабуть, того самого Iоанна-дяка, який списав для князя Святослава Ярославича збiрник 1073 р. Збiрник 1076 р. складений, за словами Iоанна, "из мъног книг княжь", тобто на пiдставi тих матерiалiв, якi можна було знайти в тодiшнiй великокнязiвськiй бiблiотецi. Перед нами, отже, антологiя, складена київським книжником. Можливо, що Iоанн, укладаючи свiй збiрник i добираючи до нього матерiал у великокнязiвськiй бiблiотецi, наслiдував збiрник 1073 р. До збiрника увiйшли вибранi твори Iоанна Златоуста, Василiя Великого, Афанасiя Александрiйського, Єфрема Сiрiна i iн.; виписки iз житiй, iз патерикiв, навiть iз Бiблiї. Ввiйшли сюди деякi статтi й пiвденнослов'янського походження ("Слово некоего калугера о четьи книг" i iн.).
Обидва збiрники свого часу переховувалися у великокнязiвськiй бiблiотецi; ними користувався Володимир Мономах, складаючи своє вiдоме "Поученiе дhтям".
Перекладна ораторська проза приносила з собою цiлий свiт нових iдей i понять, але дiяла й своєю формою, задовольняючи потреби в зразках яскравої, виразної мови. Морально-дидактична мета не усувала можливостi естетичного впливу.
Потреби у влучному словi, в стислiй i виразнiй формулi життєвої мудростi й досвiду задовольняли також антологiї коротких висловiв i афоризмiв, вибраних з Бiблiї, з творiв церковних письменникiв i письменникiв античних ("рhчи и мудрости от Євангелiя, апостола, святых мужей и внhшних философов"). Звичайна назва такої антологiї - "Пчела". Подiбно до того, як бджола збирає мед з рiзних квiток, так упорядник вiзантiйського збiрника (чернець Антонiй - XI ст.) старанно добирав "мислi мудрих людей" з книг церковних i свiтських. У слов'янськiй "Пчелh" матерiал розподiлено за темами. Один по одному йдуть роздiли про житiє добродiйне i про злобу, про чистоту й невиннiсть, про мужнiсть i про мiцнiсть, про правду, про братолюбство i про дружбу i т. д. Цитати розмiщено за ступенем авторитетностi: з Євангелiя, "Апостола", Соломона, Iоанна Златоуста, патрiарха Фотiя, Плутарха, Фiлона, Демокрiта. Солона, Дiогена, Сократа, Менандра, Еврiпiда i iн. Слов'янськi переклади "Пчелы" були вiдомi в Київськiй Русi вже в XII ст.; у XIII ст., як вважають дослiдники, був зроблений у межах Галицько-Волинської землi новий переклад безпосередньо з грецької, а потiм "Пчела" не втрачала своєї популярностi в росiйськiй лiтературi до XVIII ст., а в українськiй i пiзнiше. В пiзнiших списках "Пчелы" є спецiальний роздiл про "злих жiнок", який складається з афоризмiв та анекдотiв. Частково цi афоризми належать Єфремовi Сiрiну, якому приписується окреме "Слово о злых женах".
В якогось чоловiка померла зла жiнка i через кiлька днiв вiн почав продавати своїх дiтей. Коли люди його лаяли, вiн вiдповiдав: "Боюсь, що коли вони пiдуть у матiр, то вирiсши, мене продадуть".
Якийсь чоловiк, побачивши золото на потворнiй жiнцi, сказав: "Тяжко цьому золоту".
Якийсь чоловiк кликав знайомого подивитися на муштрованих мавп. "Навiщо, - вiдповiв той, - у мене дома своя мавпа, жiнка злоподiбна".
Зустрiчав я в дорозi лева, зустрiчав на перехрестi розбiйника, вiд обох утiк, а вiд злої жiнки не можу втекти. Краще жити в пустелi з левом i з змiєм, нiж з жiнкою лукавою та язикатою. Добра жiнка - життя домовi й рятунок чоловiковi, а зла жiнка - пустота домовi й сум чоловiковi i т. iн.
Зразками для збiрникiв, таких як "Пчела", були збiрники висловiв, що входили до складу Бiблiї ("Книги премудростi Iсуса, сина Сiрахового", книга притч Соломона й книга премудростi Соломона i, нарештi, "Екклезiаст" з його вiдомим афоризмом: "Суета суетствiй, всяческая суета").
В уснiй творчостi паралель до афоризмiв "Пчелы" становлять прислiв'я. Любов народу до прислiв'я i його художнє значення допомагають зрозумiти iнтерес, викликаний "Пчелой", та її мiсце в розвитку художньої лiтератури. Прислiв'я - конденсований художнiй твiр, пiдпорядкований ритмовi логiчному й зовнiшньому, твiр, що подобається своєю закiнченiстю, влучнiстю i можливiстю рiзноманiтного життєвого застосування. Те саме здебiльшого становлять собою i вислови, зiбранi в "Пчелh" - розумiється, тодi, коли вони дiбранi вдало.

ПРИРОДНИЧО-НАУКОВI ТВОРИ

За ораторською прозою i збiрниками висловiв iдуть збiрники i твори, що цiкавили не формою, а змiстом, фактами, що в них подаються. Це - наука в умовному, звичайно, значеннi цього слова. Вона повинна була дати вiдповiдь на питання про природу, про навколишнiй свiт людини, про людське минуле. На питання природничо-наукового характеру перекладна лiтература вiдповiдала такими творами, як Шестоднев, "Фiзiолог", "Християнська топографiя" Козьми Iндiкоплова.
Перекладна лiтература знає не один Шестоднев, а кiлька їх. З вiзантiйської лiтератури прийшли до слов'ян Шестодневи Василiя Великого i Георгiя Пiсiди, вiзантiйського поета VII ст. ("Похвала богу о сотворенiй всея твари"). З болгарської лiтератури прийшов у Київську Русь Шестоднев Iоанна, екзарха болгарського. Щодо свого задуму, твори цi однаковi. За староєврейським мiфом, записаним у Бiблiї, свiт створив бог за шiсть днiв. Шестоднев Василiя Великого й є докладним коментарем до короткого бiблiйного повiдомлення про цi шiсть днiв творiння. На початку, застерiгаючи слухачiв вiд захоплення теорiями еллiнських мудрецiв про природу, автор, проте, примушений сам згадати i про атомiстичну теорiю, i про астрономiчнi дослiдження небозводу. У коментарях до бiблiйного тексту йому доводиться подавати i деякi природничо-iсторичнi вiдомостi, добутi античною наукою й зiбранi в Арiстотеля, Плутарха, Елiана i Плiнiя Старшого. Але спостереження i пiзнання природи цiннi для нього в такiй мiрi, в якiй явища природи можуть бути витлумаченi як символ релiгiйно-моральних понять.
Особливо послiдовно цей символiзм проводиться в збiрнику, що має назву "Фiзiолог". У своєму початковому виглядi цей збiрник складений був, видимо, ще у II - III ст. н. е. Не раз перероблений, вiн прийшов у Київську Русь уже в пiзнiшiй вiзантiйськiй редакцiї. Вiн складається з окремих розповiдей головним чином про тварин, почасти про каменi та рослини. Здебiльшого говориться не про те, що читач (особливо слов'янський) мiг бачити перед очима, а про рiдкiсних напiвказкових звiрiв i птахiв: або про казкового птаха Фенiкса, звiра iнорога (єдинорога), або про екзотичних для слов'янства тварин - лева, слона, кита i т. д. Кожна розповiдь складається з двох частин: у першiй описуються властивостi тварин, у другiй встановлюється "подiбнiсть" i робиться повчальний висновок.
Серед пам'яток українського релiгiйного живопису XVII - XVIII ст. можна часто зустрiти iкону iз зображенням птаха пелiкана (неяситi), який годує своїх пташат власною кров'ю. Змiст цього зображення розкриває один iз роздiлiв "Фiзiолога". Пелiкан - птах чадолюбний. Але чада його непокiрнi: ледве пiдрiсши, починають клювати свого батька в обличчя. Той у поривi гнiву б'є пташенят, але потiм, пожалiвши, оживлює їх власною кров'ю. Такий i Христос, що розiп'ятий був на хрестi й пролив свою кров для спасiння i вiчного життя людського роду.
В українському фольклорi ми зустрiчаємо не раз згадку про єдинорога ("єдинорожця"). Пiд час всесвiтнього потопу, розповiдає одна українська легенда, коли Ной збирав у ковчег тварин i птахiв, єдинорожець заявив, що вiн може плавати 40 днiв i 40 ночей i тому не потребує ковчега. Можливо, так i сталося б, якби iншi птахи не втопили його, рятуючись вiд потоплення на його ж спинi.
В одних переказах птах, в iнших - звiр-єдинорожець ввiйшов у народну фантазiю й з iншими подробицями, взятими з того ж "Фiзiолога". Там про єдинорога розповiдається, що це - звiр, подiбний до козла, але з одним рогом посеред голови. Спiймати його важко, але коли привести до нього невинну дiвчину, вiн наближається до неї, починає ссати її грудь, i тодi вона може привести єдинорога в царську палату. Далi йде тлумачення, яке важко навiть не визнати штучним: "Сию рhчь добро приложите к лицу спаову: воздвиже бо рог спасенiя нашего в дому Давидове отрока своего; не могша ангельскiе силы удержати его, но вселися в чрево истиныя дhвицы, богородицы Марiй, и слово плоть бысть и вселился в ны".
В такому ж родi вiдомостi, що подаються в "Християнськiй топографiї" Козьми, вiзантiйського ченця з Єгипту (VI ст.), прозваного Iндiкопловом, плавателем у Iндiю. Книгу свою Козьма написав iз спецiальною метою - заснувати географiю й астрономiю на бiблiйних даних у противагу язичницькому вченню Птолемея, який вважав, що земля є куля i що сонце бiльше вiд землi. Насправдi ж, - твердить Козьма, - земля не куля, а площина, що має вигляд Ноєвого ковчега або скинiї Мойсея.[7] На пiвночi землi є висока гора, за яку заходить сонце. Сонце, мiсяць i зорi рухаються тому, що рухами їх керують ангели так само, як перемiщенням хмар. Земна площина оточена океаном i стоїть на якiйсь твердiй основi, так що теорiя "антиподiв", людей, що живуть на протилежнiй сторонi земної кулi,- безпiдставна: навiть i вниз головою їм однаково немає на чому стояти i т. д.
Як бачимо, до справдi наукового розумiння тут ще безмежно далеко. Та все ж усi цi наївно-фантастичнi уявлення будили допитливiсть, примушували працювати думку в певному напрямi, поки не настав час перевiрки цих байок дослiдом i спостереженнями. Географiю, астрономiю й зоологiю такого ж роду ми зустрiнемо i в українських церковних письменникiв XVII ст., хоч там вона запозичається вже з iнших - не так грецьких, як середньовiчних латинських джерел.

IСТОРИЧНI ТВОРИ

Допитливiсть iсторичну повиннi були задовольняти перекладнi вiзантiйськi хронiки, з яких досить назвати згадану вище хронiку Iоанна Малали, вiдому в перекладi вже з XII ст., але менш популярну в схiдних слов'ян, нiж хронiка iншого ченця - Георгiя, на прiзвисько Амартола (тобто "Грiшника"), IX ст.; руська редакцiя староболгарського перекладу цiєї хронiки припадає на першу половину XI ст.
Обидва твори дають виклад всесвiтньої iсторiї, але з традицiйного вiзантiйсько-чернечого погляду, тобто, починаючи з iсторiї стародавнiх євреїв (старозавiтної), продовжуючи iсторiєю раннього християнства (за Новим завiтом) i кiнчаючи докладно викладеною iсторiєю вiзантiйською. Хронiка Георгiя Амартола складається з чотирьох книг. У першiй, без певного плану, розповiдається про Адама, Немврода, Нiна, персiв, римлян, Фiлiппа Македонського, Олександра Македонського, про брахманiв, халдеїв, амазонок тощо. Друга починається також з Адама й дає старозавiтну iсторiю аж до римських часiв. У третiй книзi йде римська iсторiя вiд Цезаря до Костянтина, в четвертiй - iсторiя Вiзантiї, яку Георгiй припиняв на 842 роцi, але продовжувачi повели i далi.
Укладач у вступi до своєї хронiки запевняє, що вiн скористався для своєї працi як старими еллiнськими, так i новими вiзантiйськими iсторичними працями, так само як i рiзними моралiстичними писаннями, але вибрав з усього цього матерiалу лише те, що йому здавалось "необхiдним" i "корисним", прагнучи подавати тiльки правду й утримуючись вiд усяких прикрас. Про "правду", звичайно, не доводиться говорити; що ж до "необхiдного", то до нього належать не стiльки полiтичнi подiї, як факти церковної iсторiї: суть чернецтва, виникнення i поширення iконоборства у Вiзантiї (VIII ст.), вiрування язичникiв, вiра сарацинiв i т. iн. Чернечий погляд на свiт, витриманий у хронiцi, яка включила в себе i мiркування на богословськi теми, i розповiдi про чудеса, рiзко засуджує єретикiв i прагне повчати читача.

ПОВIСТЕВА ЛIТЕРАТУРА

Хронiка зацiкавила читачiв Київської Русi, якi познайомилися з нею, видимо, iз складеної в Болгарiї широкої iсторичної компiляцiї XI ст., вiдомої пiд назвою "Еллiнського i римського лiтописця". До цiєї компiляцiї ввiйшли обидвi хронiки - i Iоанна Малали, i Георгiя Амартола, доповненi запозиченнями з бiблiйних книг i з апокрифiчної лiтератури. У XIII ст. цей "Лiтописець" був значно розширений i збагачений ще iншими пам'ятками, в тому числi такою вiдомою потiм у Пiвнiчнiй Русi й на Українi мiфiчною iсторiєю Олександра Македонського, яку можна вiднести вже до окремого розряду перекладної лiтератури - до перекладної "белетристики".
Вже на перекладах старозавiтних бiблiйних книг, апокрифiв i житiй схiднослов'янський читач знайомився з античними мiфами i схiдними переказами, в бiльшiй чи меншiй мiрi християнiзованими. Не тiльки подiбнi "бродячi" сюжети, але й самi жанри ряду творiв на релiгiйнi теми - фантастична казка, змагання в мудрих запитаннях i вiдповiдях, героїчний епос, часом суто свiтського "богатирського" характеру - не чужi, певно, i мiсцевому слов'янському фольклору, полегшували засвоєння цього нового письменства. Останнє приносить також лiтературнi жанри бiографiчної повiстi й справжнього роману iз вплетеними, на схiдний зразок, дидактичними апологами, а також жанр iсторичної хронiки ("книги царств").
Тi самi сюжети i жанри ми знаходимо в перекладнiй свiтськiй "белетристицi" Київського перiоду. Очевидно, церковна лiтература, що посилено насаджувалася, в значнiй мiрi пiдготувала грунт для поширення свiтської повiстi. Звичайно, вiзантiйська лiтература, яка була i тут основним джерелом або, принаймнi, iнстанцiєю передачi для лiтератури слов'янської, накладає свiй християнсько-повчальний вiдбиток також на цi свiтськi твори. До того ж тiльки незначна частина багатої розповiдної лiтератури Вiзантiї перекладається на мови пiвденних i схiдних слов'ян. Це здебiльшого популярнi твори типу "народних книг", тодi як любовний або сатиричний роман i iншi жанри розповiдної вiзантiйської лiтератури, почасти ще пiзньогрецького походження, зовсiм невiдомi слов'янському читачевi.
Серед перекладених розповiдних творiв центральне мiсце займає воїнська повiсть, зокрема зв'язана з iсторичними особами i подiями, як-от роман про Олександра Македонського, повiсть, вiрнiше цiла хронiка, про "Iудейську вiйну" Иосифа Флавiя або менш популярнi самi по собi повiстi про зруйнування Трої та про iншi подiї легендарної воєнної iсторiї, в тiй мiрi, в якiй вони вiдбитi в перекладних вiзантiйських хронiках.
Особливий iнтерес до повiстей з воєнною тематикою цiлком зрозумiлий у князiвсько-дружинних колах Київської Русi, бо i в побутi, i в усному героїчному епосi вищої верстви феодального суспiльства воєннi сутички посiдали центральне мiсце, звiдси воєнним подвигам i особистiй доблестi надавалось виняткового значення. Зокрема, одним iз типових епiчних героїв фольклору слов'ян i iнших народiв є юний витязь, який з дитинства виявляв незвичайну силу та мужнiсть, нерiдко в поєднаннi iз невластивою вiковi мудрiстю. Цей же образ не раз повторюється протягом столiть у писанiй лiтературi схiдних слов'ян, перекладнiй i оригiнальнiй. Його ми зустрiнемо в "Александрiї", у вiзантiйськiй повiстi про Дiгенiса-Девгенiя, в iсторiї героїв Троянської вiйни, в пiзнiших перекладах схiдної повiстi про Єруслана i захiдної - про Бову i т. д. Тих же епiчних рис палкого, смiливого, часом навiть необачливого юного витязя надає своєму героєвi (навiть з деяким порушенням iсторичної правди) автор "Слова о полку Игоревh".
Винятково сприятливий грунт для створення епiчного образу молодого героя-переможця, що не знає перешкод, являли справжнi iсторичнi обставини життя й дiяльностi Олександра Македонського.
Син македонського царя Фiлiппа й Олiмпiади, Олександр, вихованець Арiстотеля, вже з 16 рокiв бере участь у численних походах батька. Незабаром пiсля вбивства Фiлiппа Олександр здiйснює задуманий ще його батьком похiд проти могутньої перської держави. Вiн завоював усю передню Азiю i Єгипет, а потiм i схiднi областi Перської монархiї. Дарiя III, перського царя, розбито в двох боях; вiн тiкає, i, нарештi, його вбивають власнi наближенi. Завоювавши захiдну Iндiю, Олександр збирається продовжувати похiд на Схiд, до Гангу, але виснаженi вiйська вимагають повернення. В розпалi пiдготовки до нових походiв Олександр, пiсля короткої хвороби, вмирає у Вавiлонi на 33-му роцi життя.
На цiй iсторичнiй основi створюється напiвлегендарна повiсть про Олександра. В найдавнiшiй слов'янськiй редакцiї, вiдомiй нам з хронографiчних збiрникiв у пiзнiх бiлоруських або українських копiях XV i XVI ст. пiд заголовком "Книги Александр", повiсть починається короткою похвалою Олександровi, його незлiченним воєнним подвигам, високим душевним якостям, воєнному щастю, мужностi. В дальшiй розповiдi про народження Олександра вiд останнього єгипетського царя Нектанеба, що втiк у Македонiю, i Олiмпiади, дружини македонського царя Фiлiппа, - полемiчний випад проти численних прихильникiв версiї про "законне" народження Олександра (останнiй погляд обстоює з меншим полемiчним запалом бiльшiсть захiдноєвропейських обробок сюжету).
Хитрiстю i спритним чаклуванням, не без допомоги бiсiв (або, в iншому мiсцi - єгипетських богiв - "мнимих", за зауваженням християнина-редактора), Нектанеб зближається з Олiмпiадою пiд виглядом бога Аммона Лiвiйського. Народженню Олександра передує ряд знамень i пророкувань, якi вiщують його незвичайну долю. Дитина не схожа на батькiв: у нього лев'яча грива, очi дивляться в рiзнi сторони, зуби гострi, як у змiя. Його вчать "книгам" (письму i читанню), "гудhнiю" (музицi), "землемhрiю", "мудростним словам" (красномовству), фiлософiї i вiйськовiй справi. До останньої сам вiн почуває особливу пристрасть: влаштовує вiйськовi iгри з однолiтками, ходить з воїнами на вчення, їздить верхи, з дванадцяти рокiв ходить з Фiлiппом на вiйну. Його вчитель Арiстотель пророкує Олександровi велику майбутнiсть.
Одного разу ввечерi в пустельному мiсцi Нектанеб навчав Олександра зорянiй мудростi. Бажаючи посмiятись з мудреця, що не знає навiть власної долi, Олександр скидає його в рiв. Вмираючи, Нектанеб вiдкриває синовi його справжнє походження.
П'ятнадцяти рокiв Олександр приборкує вологолового коня - людожера Буцефала; тим часом ще ранiше Дельфiйський оракул провiстив Фiлiпповi, що коня приборкає майбутнiй свiтодержець (непосильний слов'янському перекладачевi опис оракула вкрай спрощений: пiфiю перетворено у "вълхву", кастальське джерело - у "воду кладязную" тощо. Так само i Олiмпiйськi iгри, в яких з успiхом бере участь Олександр, перекладач не змiг пояснити iнакше, як "войну", або "брань"). Поряд iз мужнiстю Олександр виявляє надзвичайну мудрiсть: переконує смиритись повсталих мефонiйцiв.
Ще за життя Фiлiппа вiн вiдмовляє в звичайнiй данинi послам Дарiя Перського. Помстившись за Фiлiппа, по-зрадницькому вбитого, Олександр закликає "вси еллиньстiи языци" в похiд за визволення з-пiд ярма варварiв-персiв. До складу зiбраного 76-тисячного македонського i грецького вiйська слов'янський перекладач включає також 8 тисяч скiфiв, нiби натякаючи на участь предкiв слов'ян у знаменитих походах Олександра[8].
Приборкавши повсталу Грецiю, Олександр вирушає в довгий похiд проти персiв. Коротко перераховано незлiченнi пiдкоренi землi, ще стислiше згадано про воєннi сутички. В Єгиптi Олександр молиться боговi Аммону, який визнає його сином; засновує мiста, оселяє в них "чадь нарочитую". В гирлi Нiла засновує величезне мiсто Александрiю.
В Сiрiї тiльки Tip противиться Олександровi. Перший приступ вiдбито. Не впливає на тiрян i миролюбна грамота Олександра - вони розпинають послiв. Нарештi, мiсто здобуто. Олександр рухається на iудеїв, якi вiдмовили йому в допомозi проти Дарiя. Далi в повiстi йде окреме "слово" про мирний i урочистий вступ до Єрусалима Олександра (що поклоняється єдиному богу), не цiлком узгоджене з попереднiм текстом повiстi.
Особливо докладно описано тут одяг i дорогоцiннi каменi-талiсмани iудейського архiєрея.
Одержавши зарозумiлого й грубого листа Дарiя, Олександр порiвнює його хвастощi з гавканням безсильного пса, переконує "дружину" не боятися грiзних слiв, а сам вiдповiдає пiдкреслено стриманим i дотепним iронiчним посланням.
Нарештi, вiдбувається рiшуча сутичка. Розгнiваний Олександр "устрhмися на брань и исплъчися на Дарiя". Пiд звуки труб i клич воїнiв починається запекла битва. Вбитi у великiй кiлькостi падають один на одного; "в велцh прасh" (поросi) не можна вiдрiзнити македонянина вiд перса, пiшого вiд кiнного; вiд кровi не видно нi неба, нi землi; навiть саме сонце "съжаливси о бывших и не могый зрhти толика зла, пооблачися".
Перси тiкають; Дарiя врятовує тiльки нiч та добрий кiнь, а його дружина, дочка, мати i весь "товар" дiстається Олександровi, який великодушно втiшає полонених.
Дарiй збирає новi вiйська. Тим часом Олександр рухається далi, вiдвiдує капище Орфея (повторюється улюблений засiб, - провiщення про майбутнi перемоги) i приходить у Фрiгiю; вiн заздрить щастю троянцiв, що мали "такова проповhдника Омира" (Гомера), якому зобов'язанi своєю славою.
Олександр переходить Євфрат, зруйнувавши за собою мiст. Пiсля нового листування противникiв та листiв Дарiя i Олександра до своїх воєвод (Дарiй говорить тут про свiй намiр "пота утирати, потрудитися... на брань" проти Олександра) вiдбувається другий бiй. Олександр вдається до воєнних хитрощiв, налякує персiв i пiдбадьорює своїх воїнiв. Вiд стрiл i камiння стає темно, нiби насунула хмара. Дарiй знов тiкає, гiрко скаржачись на мiнливiсть долi.
Зрадники-вельможi тяжко ранять Дарiя, i вiн вмирає на руках Олександра, заповiдаючи йому своє царство. Дочку Роксану вiн вiддає Олександровi за дружину. З почестями поховавши перського царя, Олександр заспокоює країну, вiдновлює старi звичаї i обряди; вiн клянеться покарати вбивцiв Дарiя i, коли вони об'явились, розпинає Їх високо над гробом царя.
Далi йде листування Олександра з Роксаною й весiлля. Олександр повiдомляє Олiмпiаду i Арiстотеля про загибель Дарiя й дальшi свої походи: на шляху зустрiчаються йому дивнi народи, на вiйсько нападають велетнi, i тiльки вогнем вдається вiдiгнати їх; дверi їхнiх осель стережуть триокi звiрi, а блохи там великi, як жаби. Далi трапляються чудеснi дерева, охоронюванi невидимими бiсами, шестиногi звiрi, волохатi безголовi люди й iншi чудеса. Нарештi, вiн досягає землi блаженних з джерелом живої води; два птахи еллiнською мовою наказують йому повернутись.
Олександр виступає проти Пора, царя iндiйського, колишнього союзника Дарiя. Слонiв i iнших звiрiв, якi є у вiйську Пора, вiн перемагає з допомогою розжарених мiдних "болван", розставлених перед македонськими полками. Двадцять днiв триває бiй. Нарештi, Олександр пропонує розв'язати битву поєдинком мiж ним i Пором. Пiд час поєдинку Пор обертається, почувши шум у своєму вiйську. Олександр вбиває його, але змушений вiдмовитися вiд дальшої боротьби з переважаючими силами iндiян.
Поховавши Пора, вiн вирушає до "нагомудрецiв" - фiлософiв рахманiв (брамiнiв). В Iндiї Олександр вiдвiдує також святилище з говорящими деревами, якi вiщують йому скору смерть у Вавiлонi. Вiн повертається в Перейду; по дорозi, вдавши iз себе посла, вiдвiдує царство Кандакiї. Мудра цариця впiзнає Олександра з портрета, таємно написаного її живописцем, але вiдпускає мнимого посла з багатими подарунками в подяку за врятування дружини i сина.
Олександр оглядає країну амазонок; далi на Чорному морi вiн зустрiчає людей-песоглавцiв, людей з очима i ротом на грудях, шестируких людей. Огляд святилища Сонячного мiста, спустiлих розкiшних палат царя Кiра й iнших чудес описано почасти в формi листа Олександра до Олiмпiади.
Тим часом Антипатр, намiсник Олександра в Македонiї, утискує Олiмпiаду. Боячись царського гнiву, вiн посилає сина з отрутою у Вавiлон. З допомогою виночерпiя Iла, ображеного Олександром, на бенкетi якогось мiдянина царя обпоюють отрутою. Випивши чашу, Олександр скрикнув, як вражений стрiлою. Переборюючи бiль, вiн, пiдтримуваний Роксаною, повертається до себе в палати. Наступного ранку все вiйсько македонське iз сльозами проходить повз ложе вмираючого, прощаючись з Олександром. Темрява окутує землю, з'являється велика зiрка й iншi знамення. Тiло Олександра везуть до Єгипту i ховають в Александрiї.
Всього Олександр прожив 32 роки, царював 12 рокiв; воюючи, вiн пiдкорив варварських народiв - 22 i еллiнських - 14, створив 12 мiст пiд назвою Александрiя.
Як видно з короткого викладу, в повiстi величезну роль, поряд з воєнними подвигами, вiдiграє також елемент фантастичної "географiї" та "етнографiї" (в описi пiдкорених країн i народiв). В основi повiстi - уснi народнi легенди про завоювання Сходу, якi створилися незабаром пiсля смертi Олександра (323 р. до н. е.) i дуже поширилися як на Заходi, так i на Сходi, доповнюючись в кожнiй країнi мiсцевими переказами.
З об'єднання народних переказiв, можливо не без участi книжних джерел, створюється грецька повiсть про Олександра, автором її рукописна традицiя називає, очевидно, для бiльшої авторитетностi, племiнника Арiстотеля - Каллiсфена, учасника й iсторика походiв Олександра (насправдi помер ранiше останнього; звiдси за грецькою повiстю закрiпилася в науцi умовна назва Псевдокаллiсфенової "Александрiї").
В раннiй редакцiї повiстi ще ясно вiдбиваються мiсцевi александрiйсько-єгипетськi перекази: задовольняючи нацiональну гордiсть єгиптян, повiсть приписує Олександровi, завойовниковi Єгипту, походження вiд останнього єгипетського царя - чарiвника Нектанеба (реальна iсторична особа), а не вiд Фiлiппа Македонського, так само як мiсцевий перський переказ перетворює Олександра в сина царя Дараба (Дарiя).
Вiдгомони цiєї мiсцевої єгипетської легенди збереглися й у наступнiй редакцiї грецької повiстi, помiтно еллiнiзованої i позбавленої ряду александрiйських деталей. У цiй редакцiї, найбiльш популярнiй у Вiзантiї, розповiдь про боротьбу Олександра з Дарiєм ближча до iсторiї, зате в описi дальших походiв збiльшено число чудес. Саме до подiбної еллiнiзованої редакцiї належав i оригiнал, перекладений згодом на слов'янську мову, хоч деякими подробицями вiн вiдрiзнявся вiд грецьких рукописiв, що збереглися до нашого часу.
Латинськi переклади Псевдокаллiсфена - раннiй (близько III - IV ст. н. е.), приписуваний якомусь Юлiю Валерiю, i особливо пiзнiший (X ст.), архiпресвiтера Леона - дають початок цiлому рядовi середньовiчних захiдноєвропейських переробок у вiршах i прозi, почасти на живих мiсцевих мовах. Уже в латинському перекладi Леона (так звана "Historia de proeliis"), що вiдбився згодом i в слов'янських лiтературах, Олександровi надано рис середньовiчного рицаря. Ще помiтнiша подiбна "модернiзацiя" дiйових осiб. Їх побуту i характерiв у наступних захiдних обробках.
Вiд Псевдокаллiсфена беруть початок i численнi обробки "Александрiї" в перськiй (Фiрдоусi, Нiзамi) i iнших схiдних лiтературах. Але поряд iз грецькими лiтературними джерелами в цих обробках нерiдко вiдбиваються й мiсцевi перекази. Подiбнi перекази про спустiлу столицю Дарiя, про бiй Олександра з Пором iндiйським бiля берегiв Аму-Дар'ї, про амазонок i т. д., вiдзначив ще на початку XV ст. iспанський посол Клавiхо в описi подорожi по володiннях Тамерлана. Про надзвичайну живучiсть подiбних переказiв свiдчить поклонiння мнимiй могилi Олександра Македонського, вiдмiчене серед горцiв Схiдної Бухари.
Уснi перекази про Олександра, схiднi, грецькi або захiднi, могли поширюватись i в схiдних слов'ян[9]. Короткi згадки в перекладених ранiше вiзантiйських творах (наприклад, хронiка Амартола, Мефодiй Патарський) також знайомили читача з легендарним героєм, збуджуючи iнтерес до докладнiшої грецької повiстi. Переклад останньої виконано, певно, в Київськiй Русi мiж половиною XI i кiнцем XII ст.
Перекладач не завжди добре розумiє грецький текст. Особливо важко даються йому епiзоди, що мiстять вiдгомони античної мiфологiї й iсторiї. Зате найбiльш яскравi й рiзноманiтнi, а разом iз тим найбiльш насиченi мiсцевою термiнологiєю, бойовi сцени. Тут у лексицi й стилiстицi ми знаходимо риси, якi зближають "Александрiю" з такими пам'ятками оригiнальної лiтератури Київського перiоду, як лiтописи або "Слово о полку Игоревh".
Уже на слов'янському грунтi переклад був доповнений епiзодом про вступ Олександра в I Єрусалим, запозиченим iз готового слов'янського перекладу хронiки Георгiя Амартола.
У свою чергу цей переклад Псевдокаллiсфенової "Алек-сандрiї" незабаром включається в хронiку Iоанна Малали, замiнюючи вiдповiдне коротке оповiдання останньої. Обидва цi доповнення (як самої повiстi, так i хронiки Малали за допомогою повiстi) показують, що "Александрiя" була, очевидно, сприйнята схiднослов'янськими читачами i переписувачами-компiляторами як суто iсторичний твiр, рiвноцiнний хронiкам. Справдi, пiзнiше повiсть ми знаходимо переважно в складi компiлятивних творiв всесвiтньо-iсторичного змiсту (так званий "Эллинский и римский лhтописец" першої i другої редакцiї, "Иудейский хронограф", а пiзнiше Хронограф першої редакцiї 1512 р. i iн.), хоч, певно, вона поширювалась i як окремий твiр.
Разом iз тим доповнення iсторичної хронiки великою повiстю Псевдокаллiсфена (а також, як побачимо, пiзнiшi численнi доповнення i переробки останньої на схiднослов'янському грунтi) показує, якого великого значення надавали слов'янськi читачi цьому епiзодовi всесвiтньої iсторiї, багатому на елементи героїчного епосу i фантастики.
Мiж XIII i початком XV ст. "Александрiя" як окремий твiр зазнає на схiднослов'янському грунтi нової грунтовної переробки. Ця друга редакцiя повiстi в готовому виглядi включається знов-таки до складу всесвiтньої хронiки "Эллинского лhтописца" 2-ї редакцiї. Головна вiдмiннiсть нової редакцiї полягає в численних вставках, здебiльшого запозичених iз перекладних творiв - "Откровения Мефо-дия Патарского", "Сказания об Индийском царстве", хронiки Амартола, статтi Палладiя про рахманiв i багатьох iнших.
Самий обсяг джерел говорить про широку начитанiсть редактора. Здебiльшого вiн вдало пристосовує новий матерiал до тексту повiстi, а також вносить ряд власних дрiбних додаткiв. В цiлому редакторськi вставки трохи змiнюють характер твору i його героїв: якщо Дарiя сама зрадливiсть його долi примушує змiнити пиху на покору долi (що почасти намiчено вже в 1-й редакцiї i розвинено в 2-й), то над Олександром, незважаючи на незмiнне щастя, тяжить вiщування про ранню смерть; звiдси в новiй редакцiї повiстi вiн також поступово приходить до висновку про марнiсть земної слави i щастя, неможливiсть уникнути своєї долi, що надає цiлому творовi повчального характеру, наближає його до поглядiв християнина-аскета.
З другого боку, вставки значно розширюють опис чудес, цiкавих, а частiше страшних, що їх бачить Олександр. До таких страшних картин, яких багато створювала есхатологiчна лiтература, належить вставний епiзод про гогiв i магогiв з Мефодiя Патарського.
Ще до походу в Iндiю Олександр вирушає на схiд. Тут вiн зустрiчає нечистi народи, внукiв Афета (бiблiйний Яфет), якi їдять усяких мерзотних тварин i навiть власних мертвякiв. Боячись, що вони можуть дiйти до святої землi й осквернити її, Олександр заганяє з божою допомогою нечистi народи в пiвнiчнi гори; гори зсуваються, а прохiд, що залишився, Олександр замикає залiзними ворiтьми i замазує синклiтом, якого нi залiзо не сiче, нi вогонь не палить. Але перед кiнцем свiту бог вiдчинить ворота, гоги i магоги вийдуть на волю i осквернять землю. В кiнцi вставки знаходимо деякi подробицi про нечистi народи: частина з них гавкала подiбно до псiв, частина ревла, як худоба. Вони позбавленi людського розуму, як дикi звiрi; серед них є i людоїди, якi називаються "песьяглавы".
Трохи iнший характер мають вставки iз "Сказанiя об Индiйском царствь", вмiщенi в тому ж роздiлi мандрувань Олександра перед вступом в Iндiю. Це скорiше курйознi "природознавчi" i "етнографiчнi" вiдомостi про птахiв "грифонес", якi мостять гнiздо на 15 деревах, про нiмих людей, п'ятиногих звiрiв "бовешь", напiвлюдей-напiвпсiв пiд назвою "тигрис", однооких людей, про червiв "саламандра", якi народжуються i живуть в огнi; iз ниток, що їх випускають черв'яки, виготовляють дорогоцiннi одяги, якi очищають вiд бруду, нажарюючи на вогнi (звернiмо увагу, до речi, на назви звiрiв - grifones, boves, tigris, що ясно вказують на латинський оригiнал повiстi, використаної для вставок редактором "Александрiї").
З того ж джерела запозичено вставки, також "природничо-наукового" характеру, про збiр перцю в iндiйськiй землi, на горi, населенiй гадами, i про дорогоцiннi чудодiйнi каменi, якi приносить у цю країну рiка, що тече з раю. Подiбний характер мають i вставки iз "Фiзiолога" про способи ловiв слонiв, географiчнi вiдомостi про рiки, що течуть з раю, i т. д.
Особливо характерна для упорядника другої редакцiї вставка про випробування Олександром висоти небесної i глибини морської, вмiщена перед вiдвiдуванням рахманiв. Так само, як епiзод про рахманiв, розширений у 2-й редакцiї з рiзних джерел, випробування неба також пiдкреслює марнiсть усiх людських прагнень перед лицем неминучої смертi: переможно обiйшовши всю землю, Олександр шукає собi безсмертя i, як розповiдає дехто, пiдноситься на небо в клiтцi, запряженiй двома крилатими звiрами, але "не успh ничтоже, трудився". Так само невдалий спуск на дно моря в склянiй посудинi. Цi епiзоди належать до бродячих переказiв, дуже поширених у грецьких i захiдних редакцiях "Александрiї", перекладенiй у нас повiстi про Акiра, в усних переказах Сходу i Заходу. Джерело, з якого запозичив наш редактор, ще не з'ясовано (епiзод цей зустрiчається, мiж iншим, в одному росiйському творi XII ст. з посиланням на грецьке джерело). Проте характерно, що в короткiй передачi цього епiзоду в 2-й редакцiї "Александрiї" цiкавi подробицi вiдступають на другий план перед морально-дидактичними висновками.
Не спиняючись на дальших численних вставках, присвячених, головним чином, фантастичним тваринам, рослинам, потворам, незвичайним явищам природи i чудовим палацам, вiдмiтимо тiльки ряд улюблених порiвнянь як характерну стилiстичну особливiсть редакторських додаткiв: Олександр у новiй редакцiї "море прескочи, акы пардус, дръзостью воюя землю сурьскую"; або далi, - нападає "на восточные грады, аки лев или леопард, неукротимый звhрь, ловя брашна въсхытити..."; вбитi бiйцi "падаху акы-снопы на нивh" i т. д. Цi барвистi порiвняння особливо нагадують Галицько-Волинський лiтопис.
Гомерiвський епос, колись свого роду бiблiя всього еллiнського свiту, в середньовiчнiй Європi i у християнськiй Вiзантiї значно втратив свiй авторитет, у кращому разi перетворився в матерiал для вчених схолiй або збiрок сентенцiй. Iм'я Омира-Гомера зрiдка зустрiчаємо й у нашiй лiтературi домонгольського перiоду. Галицько-Волинський лiтопис пiд 1223 р. наводить з приводу зрадництва Iзяслава мнимий вислiв Омира - "О лесть зла есть...", запозичений, очевидно, з якоїсь збiрки типу "Пчелы". Але нi тут, нi у згаданому короткому епiзодi Псевдокаллiсфенової "Александрiї", який так погано зрозумiв слов'янський перекладач, ми не бачимо за згадкою про "проповiдника Омира" бодай загальної обiзнаностi з самим твором. Iсторiя Троянської вiйни, надто тiсно сплетена в античному епосi з мiфологiєю и легендарною праiсторiєю стародавнiх грекiв-"язичникiв", залишилась, очевидно, незрозумiлою й чужою слов'янському читачевi; певно, з тих же причин порiвняно малою популярнiстю користувалась i вся перекладена на слов'янську мову хронiка Iоанна Малали, присвячена переважно античному свiтовi, в якiй, мiж iншим, вмiщено коротку, вже трохи перекручену переробку античних переказiв про Троянську вiйну (пор. подiбнi випадки неповного розумiння перекладачем мiфологiчних епiзодiв в "Александрiї").
Популярнiсть теми про Трою в нашiй лiтературi починається, власне, тiльки з появою в XV i XVI ст. нових "слов'яно-романських" i захiдних обробок Троянської iсторiї.
Навпаки, в зв'язку iз значним iнтересом до бiблiйної iсторiї (нагадаємо хоча б поширення єрусалимського епiзоду в слов'янських обробках Псевдокаллiсфенової "Александрiї") i до присвячених їй творiв (наприклад, хронiка Георгiя Амартола, широко використана в наших лiтописах) особливу увагу слов'янського перекладача повинна була привернути повiсть про останнi днi Iєрусалима - центру бiблiйної iсторiї, написана очевидцем i учасником подiй - Иосифом Флавiєм. Твiр "многаго в словеси и пространнhйшаго в разумh прhмудраго Иосифа...", "о плhненiи Иерусалима", подiлений на сiм книг або "слiв", є по сутi широкою хронiкою боротьби Iудеї з Римом, яка тривала кiлька столiть аж до зруйнування Iєрусалима вiйськами iмператора Тiта (в 70-х роках н. е.). Але основна частина твору (6 книг), присвячена останнiм 5 - 6 рокам вiйни, так пройнята особистими враженнями автора, так живо i драматично описує перипетiї боротьби, що може бути з повним правом зарахована до суто белетристичних розповiдних творiв.
Вдало i досить вiльно перекладена в Київськiй Русi, мабуть ще в епоху Ярослава, безпосередньо з грецького оригiналу (що вiдрiзнявся вiд вiдомих нам грецьких текстiв рядом iстотних вставок, наприклад розповiддю про Христа, а також деякими скороченнями), повiсть Флавiя поширюється як у складi компiлятивних хронографiв, так i у виглядi окремого твору. Слов'янського читача могли зацiкавити широкi вiдступи автора про природу Палестини, зокрема про Мертве море i зв'язанi з ним легенди, про звичаї жителiв i т. д. Але особливий iнтерес викликали сповненi драматизму й яскравих образiв сцени воєнних сутичок римських легiонiв з iудеями, де фанатичний патрiотизм останнiх ("крhпость душевная в тhлеснhй немощи", - за висловом автора) одчайдушне бореться з незламною вiйськовою органiзацiєю римлян.
В описi здобуття галiлейської фортецi Iотапати, яку захищав сам Иосиф, або в описi тривалої облоги Iєрусалима є ряд масових бойових сцен, змальовується трiск списiв i скрегiт щитiв, земля, напоєна кров'ю, i небо, похмарене безлiччю стрiл i каменiв. Образи i стиль цих описiв помiтно вiдбились на таких оригiнальних воїнських повiстях, як окремi епiзоди лiтописiв i особливо "Слово о полку Игоревh". Це зайвий раз свiдчить про значну популярнiсть твору Флавiя саме як цiкавої воїнської повiстi, а не тiльки як строго iсторичного твору. Iнтерес до "Iудейської вiйни" не припиняється на Українi й у пiзнiшi столiття: так, у каталозi бiблiотеки Супрасльського монастиря, 1557 р., серед iсторичних творiв названо i "Плhненiе ерусалимское". В XVII ст., поряд iз старим домонгольським, ми знаходимо пiзнiший переклад "Iудейської вiйни", очевидно, з польської, з помiтними "бiлорусизмами" в мовi, а в XVIII ст. з'являється новий переклад, виконаний у м. Прилуках на Полтавщинi українським iсториком Степаном Лукомським.
До розглянутих перекладних воїнських повiстей домонгольського перiоду тематикою i стилем близько пiдходить так зване "Девгеньево дhянiе", хоч в останньому не помiтно того прагнення до "iсторичностi" (дiйсної або мнимої), як в iнших повiстях, i навiть справжню iсторичну основу твору часто ледве можна розпiзнати за епiчними "загальними мiсцями". Цiєю особливiстю "Девгеньева дhянiя", очевидно, пояснюється цiлком вiдмiнна доля повiстi на схiднослов'янському грунтi: не включена через явну неiсторичнiсть до складу компiлятивних хронiк i хронографiв, вона, принаймнi в XVI - XVIII ст., iснує (подiбно до "Слова о полку Игоревh" i навiть в одному випадку разом iз ним) у збiрниках мiшаного змiсту, а пiзнiше, як побачимо, переробляється пiд явним впливом мiсцевої народнопоетичної традицiї.
Герой вiзантiйського оригiналу нашої повiстi Василiй Дiгенiс Акрiт (Дiгенiс - двоєродний, народжений вiд сарацинського емiра i матерi-гречанки iз знатного роду напiвнезалежних захисникiв кордонiв вiзантiйської iмперiї - Acritas), можливо, iсторична особа, що жила в Х ст., в перiод найбiльш енергiйного контрнаступу Вiзантiї на схiдних кордонах проти арабських завойовникiв. Багатовiкова прикордонна боротьба вiзантiйцiв з "невiрними" є та iсторична основа, на якiй створюються грецькi народнi перекази i пiснi, що об'єднуються поступово навколо iменi Дiгенiса. Цi уснi твори, вiдомi з численних записiв, дуже поширюють навiть за межами Вiзантiї; вiд них, очевидно, йдуть окремi епiзоди сербських переказiв про Марка Кралевича, нашої билини про Дюка Степановича або пiснi про смерть Анiки-воїна. На вiзантiйському грунтi тi пiснi були основою для лiтературного твору, вiдомого нам зараз тiльки в пiзнiших переробках - грецьких поемах XV - XVIII ст. Отже, безпосереднiй грецький оригiнал слов'янського перекладу, який був зроблений, судячи з мови i стилю, не пiзнiше XIII ст., до нас не дiйшов. Чи був вiн написаний вiршами, чи прозою, - ми не знаємо. Тiльки на пiдставi нашого перекладу можемо припустити, що оригiнал його, подiбно до народних пiсень, подiлявся на самостiйнi оповiдання про окремi епiзоди життя Дiгенiса, розмiщенi потiм у хронологiчнiй послiдовностi, а змiстом подекуди значно вiдрiзнявся вiд пiзнiших поем.
Текст слов'янського перекладу зберiгся тiльки в уривках у трьох пiзнiших рукописах. Два з них - вiдомий збiрник Мусiна-Пушкiна, мабуть, XVI ст., який мiстив список "Слова о полку Игоревh", а також три роздiли iз Девгенiя (зараз вiдомi тiльки короткi виписки, складенi Карамзiним) i збiрник 1744 р., знайдений Тихонравовим, - зберегли майже однаковий текст повiстi, певно, досить близький до первiсного тексту перекладу. Третiй рукопис - збiрник середини XVIII ст., знайдений Пипiним, мiстить значно змiнений текст: поряд з явними перекрученнями, що виникли при невдалому скороченнi, в списку Пипiна знаходимо ряд нових образiв, порiвнянь, епiтетiв i навiть цiлих сцен, внесених автором пiд впливом билинної або казкової народної поезiї, з одного боку, i книжних воїнських повiстей (типу оповiдань про Мамаєве побоїще), - з другого. Цiкавий як спроба пристосування старої повiстi до нових лiтературних смакiв XVII - XVIII ст., список Пипiна разом iз тим поповнює почасти пропуски списку 1744 р. Зокрема, тiльки тут (i в коротких виписках Карамзiна з рукопису Мусiна-Пушкiна) зберiгся перший епiзод - "родовiд" Девгенiя.
Амiр (титул "емiр" перетворено у власне iм'я), цар Аравiйської землi, викрадає дочку в благочестивої вдови царського роду. Три її сини-богатирi, як "златокрылатые ястребы", мчать у погоню. Бiля рiки Багряницi вони зустрiли 3000 амiрових стражiв "и начаша их бити яко добрые косцы траву косити..." Через уцiлiлих стражiв брати по-рицарському попереджають Амiра про свiй приїзд. Вони знаходять царя в розкiшному шатрi за мiстом, оточеного численними хоробрими "кметями" (пор. "Слово о полку Игоревh"); в поєдинку менший брат перемагає Амiра. Той ладен хреститися, i на прохання дiвчини брати погоджуються прийняти його в зятi. Амiр збирає свої багатства i потай вiд матерi вiдправляється в грецьку землю. Сам патрiарх хрестить його на Євфратi-рiцi. Три мiсяцi триває весiльний бенкет. Тим часом мати Амiра дiзнається про його вiдступництво "й нача терзати власы главы своея". Потiм вона посилає трьох вiсникiв на чарiвних конях з "книгами" (грамотою) до Амiра. Завдяки вiщому сну його дружини сарацини-вiсники спiйманi й наверненi в християнство.
Дружина Амiра народжує сина Акрiта, названого при хрещеннi прекрасним Девгенiєм (дитинство Девгенiя подано докладнiше, очевидно, ближче до оригiналу, в списку Тихонравова 1744 р. пiд заголовком "Житие Девгения"). З 12 рокiв вiн грає мечем, на 13-й - списом, а на 14-й просить батька i дядiв пiти з ними на "лови". "Яко сокол млады", женеться вiн за звiрами, голими руками вбиває ведмедiв; "поскочи яко лев" за лосем, i, схопивши за заднi ноги, роздирає надвоє; "лютий лев" розсiчений пополам ударом меча. Зрадiлi батько i "стрыї" (дядi) цiлують Девгенiя, вихваляють його красу i "храбрhство". Юнак справдi "вельми лhп, паче мhры"; волосся його кучеряве, очi великi, обличчя, як снiг, i рум'яне, як "червец" (у списку Пипiна - як "маков цвhт"), брови чорнi, груди ширшi сажня.
Настає полудень, "зной зол и велик". Батько кличе. Девгенiя до студеного джерела обмити пiт i змiнити "рудныя" вiд звiрячої кровi "порты". Вода в цьому джерелi свiтиться, як свiчка, а в нiй живе великий змiй: як тiльки вони сiли бiля джерела, прилетiв триголовий змiй. Девгенiй "вборзе" хватає меч i вiдтинає всi три голови. Оточуючi хвалять бога за створення такого богатиря, одягають Девгенiя в розкiшнi "ризи", тканi "сухим златом", прикрашенi дорогоцiнним камiнням, з радiстю ведуть його додому. Кiнь же пiд Девгенiєм бiлий, як голуб, у гриву вплетено дорогоцiнне камiння i золотi брязкальця, що видають чарiвний звук на "издивленiє всhм". Фар (кiнь) пiд ним скаче, а Девгенiй грає зброєю, мiцно сидячи на конi.
Молитовна кiнцiвка вказує на певну самостiйнiсть i закiнченiсть кожного окремого епiзоду повiстi.
Другий епiзод у подвигах Девгенiя - пригода з Фiлiппапою i дочкою його Максимiвною - зберiгся тiльки в списку Пипiна (був i в рукопису Мусiна-Пушкiна; "Сказанiє о Филиппапh и о Максимh и о храбрости их"). Почувши про хоробрiсть i силу Девгенiя, Фiлiппапа з дочкою Максимiвною (у неї чоловiча "дерзость" i хоробрiсть) намагаються спiймати його "яко зайца в тенето". В улесливому листi Максимiвна порiвнює Девгенiя iз квiтучим травнем, царем усiх мiсяцiв, i просить його прийти побачитися на Євфрат-рiку, де в засiдцi жде вже велике вiйсько її батька. Девгенiй розумiє хитрiсть, а все ж вирушає з небагатьма греками на Євфрат, щоб випробувати хоробрiсть Фiлiппапи. Останнiй зразу ж нападає на посланих уперед грекiв. Тодi Девгенiй, спершись на списа, перестрибує рiку пiший, "яко сокол дюжей от руку ловца"; йому подають "борзого" коня, i в кожному "поскоке" вiн побиває тисячу ворожих воїнiв, а потiм тупим кiнцем списа збиває з коня самого Фiлiппапу. Максимiвна намагається ззаду "пробости" Девгенiя списом. Вiн зв'язує обох; вони благають пощадити їх, i Максимiвна, яка досi перемагала всiх царiв та королiв, що сваталися до неї, готова вийти за Девгенiя. Але мудрий Девгенiй з книги дiзнається, що коли одружиться з Максимiвною, то проживе тiльки 16 рокiв; якщо ж добуде прекрасну дочку непереможного царя Стратiга ("стратiг" - грецький воєвода; цей титул також вжито тут як власне iм'я), то жити йому 36 рокiв.
Батько вiдмовляє Девгенiя вiд непевної справи, але марно - з великим вiйськом, дорогоцiнним одягом i "звончатими" гуслями вирушає Девгенiй в царство Стратiга. Залишивши вiйсько перед мiстом, вiн на конi iз брязкальцями їде до двору Стратiга, що в той час був на полюваннi з чотирма синами. По дорозi якийсь юнак розповiдає йому про силу Стратiгового вiйська i про красу та мужнiсть Стратiгiвни (дальша розповiдь збереглася в списку Тихонравова). Стратiгiвна iз вiкна розглядає Девгенiя, не показуючись йому (в списку Пипiна Стратiгiвна думає про себе, що Девгенiй "красен, а не силен"). З настанням ночi Девгенiй повертається в свiй табiр, а рано-вранцi пiд вiкнами Стратiгiвни грає на гуслях з золотими струнами i спiває про свiй намiр викрасти дiвчину; та з трепетом припадає до вiконця - "й вселись в ню любовь". Через годувальницю вона попереджає Девгенiя про небезпеку, але той вимагає одного тiльки, щоб Стратiгiвна йому показалася. Через вiкно дiвчина ще раз попереджає про хоробрiсть батька i братiв. Вона ладна сама тiкати з Девгенiєм у чоловiчому одязi, поки батька немає дома. Але Девгенiєвi соромно викрадати дiвчину "татьбою". Вiн жде повернення Стратiга i на його очах вiдвозить дочку в свiй табiр, а потiм, повернувшись до мiста, ще раз викликає батька й братiв на бiй. У таборi Девгенiй засинає, а тим часом Стратiг iз вiйськом наважується, нарештi, розпочати погоню. Стратiгiвна будить Девгенiя, i вiн розбиває вiйсько, а батька i братiв дiвчини бере в полон. Вiдбувається примирення i весiльний бенкет, спочатку в будинку Стратiга, а потiм у батькiв Девгенiя. Стратiг приїжджає до них з усiм родом своїм i з багатими подарунками. Епiзод знов закiнчується молитовною пiслямовою.
Останнiй вiдомий нам епiзод слов'янського перекладу - "Сказание, како победи Девгений Василия царя" - зберiгся тiльки в списку Тихонравова. Весь епiзод близько нагадує сутичку з Фiлiппапою. Цар країни Каппадокiйської Василiй заздрить славi Девгенiя; робиться спроба обдурити Девгенiя улесливим листом; зустрiч i бiй на рiцi Євфратi. Девгенiй також перестрибує рiку, спершися на списа, розбиває вiйсько, а царя бере в полон. Батька вiн садовить на царський престол, полонених звiльняє, "и род свой призва и сотвори радость велiю и по моноги дни пребысть".
Чи був перекладений на слов'янську мову епiзод про смерть Девгенiя, вiдомий iз грецьких поем, ми не знаємо.
На пiдставi лексичного матерiалу слiд гадати, що переклад повiстi про Девгенiя виконано в Київськiй Русi без участi пiвденних слов'ян.
До цiлком iншого жанру розповiдних творiв, здебiльшого схiдного походження, належить повiсть про Акiра премудрого. Повчальнi вислови або майстерно вiдгаданi мудрi загадки становлять її основний змiст (пор. апокрифiчнi перекази про Соломона, а також бiблiйнi книги фiлософсько-дидактичного змiсту).
Виникає повiсть за кiлька столiть до нашої ери, в Ассiро-Вавiлонiї. Сюжет її вiдбився й у арабських казках "Тисячi i однiєї ночi", i в легендарнiй бiографiї мудреця Езопа, i в рядi iнших творiв (навiть бiблiйна книга Товiта зазнала її впливу). Слов'янський текст повiстi, що зберiгся в списках XV - XVI ст., судячи iз залишкiв давньої мови, належить до дуже старих перекладiв, зроблених у Київськiй Русi, можливо, ще в XI ст. безпосередньо з грецького оригiналу (останнiй, правда, досi не виявлено). Цей, київський, переклад пiзнiше попадає в болгарську i сербську лiтератури.
Схема повiстi така:, бездiтний Акiр, сановник Сiнагрiпа (Сенахерiба), царя адорiв i Налiвської країни, бере на виховання племiнника свого Анадана. Незважаючи на численнi мудрi поради Акiра, Анадан починає вести розпутне життя. Новi зауваження i докори Акiра не впливають. Невдячний Анадан обмовив його перед царем, i тiльки з допомогою друга Акiру вдається уникнути смертної кари, сховавшись у глибокiй ямi.
Єгипетський фараон, зрадiвши з загибелi Акiра, ставить царевi Сiнагрiпу ряд нездiйсненних вимог (наприклад, збудувати будинок мiж небом i землею); в разi невиконання Сiнагрiп повинен платити єгиптянам данину. Друг Акiра вiдкриває царевi, що мудрий радник живий. Акiр вдало розв'язує всi задачi фараона (наприклад, за його вказiвками хлопчики пiднiмаються вгору в клiтцi, прив'язанiй до двох орлят, i вимагають з висоти, щоб єгиптяни подавали їм матерiали для будування будинку мiж небом i землею; єгиптяни, зрозумiло, не можуть виконати цiєї вимоги).
З честю повернувшись додому, Акiр карає Анадана, гiрко докоряючи йому за вiроломнiсть.
Сентенцiї Акiра стосуються правил придворної поведiнки i життєвої мудростi взагалi. Так, наприклад, вiн радить Анадану не говорити голосно: "Аще бы великым гласом храминhся создати, осел бы риканiем 2 храминh въздвигал единhм днем"; або: хто слухає розумну людину, "то яко же в день жаданiя студеные воды напiється"; є тут i правила церковного походження, наприклад про вшанування батькiв, правила поводження з вищими i нижчими, правила "доброго тону" i т. д.
Судячи з численних запозичень з повiстi в пам'ятках оригiнальної лiтератури, наприклад у "Моленiи Данiила Заточника" або в "Пчелh" 2-ї редакцiї, саме ця дидактична сторона повiстi про Акiра була найбiльш популярною серед слов'янських читачiв.
Як бачимо, повiстi здебiльшого сприймаються читачами i переписувачами як iсторичнi, морально-дидактичнi твори, в кращому разi - як пам'ятки героїчного епосу (пор.: "Девгенiй" i його пiзнiша переробка). Звiдси обмежений добiр перекладених вiзантiйських повiстей, звiдси ж повчальне забарвлення, якого на слов'янському грунтi надається чисто "свiтським" творам. Але якщо белетристика як окремий самостiйний жанр не усвiдомлювалась слов'янським читачем, навiть не вiдбилась у його словнику, це ще не говорить про малу популярнiсть цiкавого читання: пiд виглядом хронiки або навiть житiя воно все ж досить широко проникає в лiтературу Київської Русi. Сама кiлькiсть перекладiв, зроблених у домонгольський перiод на схiднослов'янському грунтi, незалежно вiд бiднiшої щодо цього пiвденнослов'янської лiтератури, свiдчить про значний попит на цiкаву повiсть. Те саме пiдтверджує й значна кiлькiсть мiсцевих переробок цих творiв.
* * *
Такими в загальних рисах були пам'ятки перекладної лiтератури, що з'явилися на Русi в першi вiки нашого письменства. Отже, не зважаючи на переважний церковний їх характер, коло лiтературних форм цих пам'яток було досить широким так само, як надто рiзноманiтними були i принесенi ними образи, теми, лiтературнi засоби. В змiстi цiєї лiтератури було багато елементiв, чу- . жих почуттям i настроям народних мас: у рядi творiв iдеалом морального життя виставлялось аскетичне самозречення, проповiдувалось презирство "до земного" життя, песимiстичний погляд на це життя i на людину. Пропагованi новим культом, прищеплюванi з проповiдницької кафедри, цi почуття i настрої не могли не робити впливу. Але поряд з усiм цим, перекладна лiтература мала i позитивне значення, як не раз уже вiдзначалося вище. Вона, як ми бачили, зближала Київську Русь з iншими, вищими щодо своєї культури, країнами, розширяла свiтогляд, збагачуючи його рiзноманiтними новими вiдомостями хоч нерiдко i фантастичного характеру, вводила в ужиток новi образи, новi прийоми творчостi й допомогла сформуватися оригiнальнiй лiтературi Київської Русi, зберiгаючи свiй вплив у пiзнiшi епохи, а в окремих випадках - аж до новiтнiх часiв.

[1] Маркс и Энгельс, Соч., т. VIII, стор. 136.
[2] Там же, стор. 324.
[3] Пiд час селянського повстання 1525 р.- О. Б.
[4] Маркс и Энгельс, Соч., т. VIII, стор. 135-136.
[5] Талмуд - староєврейський збiрник релiгiйних, юридичних i побутових законiв та правил, складений на початку II ст. до н. е.
[6] Див. К. Маркс и Ф. Энгельс, Соч., т. II, стор. 29.
[7] Скинiя вiд грецького skene - намет, який був похiдним храмом для євреїв, що блукали, згiдно з бiблiйним переказом, пiд проводом Мойсея в пустелi.
[8] Див. дуже поширену в хронiках XVII ст., в тому числi в "Синопсисh", грамоту Олександра Македонського слов'янам.
[9] Див. зображення Олександра, що пiдноситься на небо на грифах, в ювелiрних виробах домонгольського перiоду або в барельєфах вiдомого Дмитровського собору у Володимирi на р. Клязьмi.



** ТВОРЧIСТЬ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО **

П'ятдесят рокiв творчої дiяльностi Максима Тадейовича Рильського[1] - це достатнє випробування часом, що його блискуче витримав поет, якого вже тепер ми з цiлковитою пiдставою можемо назвати класиком радянської - не тiльки української, а й всесоюзної - лiтератури.
Класиками ми звемо видатних письменникiв минулого. Але за сорок з лишком рокiв наша радянська лiтература достатньою мiрою уже сформувалась i виросла для того, щоб заявити про своїх класикiв, тобто письменникiв зразкових, письменникiв, якi, досконало володiючи технiкою свого мистецтва, висловлювали i висловлюють цим мистецтвом почуття й думки широких народних мас в їх русi до висот комунiзму. Цих наших класикiв уже не можна замовчувати; це розумiють не тiльки нашi зарубiжнi друзi, а й тi, хто схильний будь-що, заплющивши очi, заперечувати факт iснування радянської культури.
Максим Рильський - поет, учений, громадський дiяч - один iз невiд'ємних елементiв цiєї культури. Радiсть творчої працi, глибокий патрiотизм, що поєднує палку любов до Батькiвщини з живим вiдчуттям дружби народiв, iнтернацiональної єдностi трудящих усього свiту, ясне свiтосприймання, вiльне вiд темних пережиткiв психологiї, що виникла в умовах експлуатацiї людини людиною, - усi цi риси нових людей, вихованих Великою Жовтневою соцiалiстичною революцiєю, цiлком притаманнi поетовi М. Рильському.
Довгий час лiтературно-критичнi роботи про М. Рильського починалися заштампованими словами на зразок таких: "Вiдомо, що М. Рильський не зразу, не без труднощiв досягнув такого високого i почесного мiсця одного з провiдних поетiв Радянської України, яке вiн тепер по праву займає", або: "Звичайно, М. Рильський таким, як зараз, був не завжди". Безперечна iстиннiсть цих висловлювань тепер просто-таки зворушує. Цiкаво було б знати: а хто взагалi, проживши понад пiвсторiччя, лишився таким, яким "був завжди"? I чи багато хто з українських радянських письменникiв старшого поколiння зразу, з перших рокiв революцiї, i без труднощiв зайняв провiдне мiсце в лiтературi? Шлях до висот нiколи не буває простим i легким. Для тих, хто народився i почав творити ще до найвеличнiшого в iсторiї людства перевороту, обов'язково потрiбно було перегорiти, переплавитися, переродитися - не "пристосуватися", а саме, скинувши з своєї психiки "ветхого Адама", почати iнакше, по-новому сприймати життя i вiдбивати його у своїй, свiдомостi. Можливо, для одних це було простiше, для iнших - складнiше. Але рух уперед завжди буває суперечливим. Бувають випадки самовiдданої любовi з першого погляду, але чи не найстiйкiшою i наймiцнiшою є та любов, що поступово, але глибоко вростає в серце. Критикам наших днiв навряд чи варто багато говорити про те. Про що з нещадною щирiстю сказав сам поет:

Життєву путь свою
Нерiвно i хитаючись верстав я.
Це самобичування властиве багатьом видатним поетам. Згадаймо жорстокi до самого себе слова Пушкiна:
И с отвращением читая жизнь мою,
Я трепещу, и проклинаю,
И горько жалуюсь, и. горько слезы лью...

М. Рильський ще в 1929 роцi у поезiї "Пам'ятник" - своєрiднiй антитезi прославлених пушкiнських рядкiв ("Я памятник себе воздвиг нерукотворный") - закiнчував сумну самооцiнку справедливим твердженням:
Зате в життi нi разу
Неправдi не служивi
Щирiсть - це одна з найхарактернiших рис його поезiї i всiєї його дiяльностi взагалi. Вiн мiг помилятися: помилятися, як вiдомо, властиво людинi, але вiн нiколи не служив тому, що вважав неправдою. Так само, як один з його великих учителiв, Iван Франко, вiн - "semper tiro" ("завжди учень"), i нiхто не наважиться не повiрити його автобiографiчному визнанню:
"Розумна й строга школа життя i голоси великих учителiв - народу. Партiї, Ленiна - зробили з мене те, ким я є нинi: лiтератора, який вважає себе передусiм слугою народу, людину, яка в днi великої, священної боротьби з гiтлерiвськими звiрами вступила до лав Комунiстичної партiї, твердо пообiцявши звання комунiста своєю роботою виправдати...".
Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 року в Києвi, в дрiбнопомiщицькiй родинi. Його батько, вiдомий український етнограф, громадський дiяч i публiцист, належав до лiберально-народницької iнтелiгенцiї. Мати - селянка села Романiвки, колишньої Київської губернiї Першi дитячi враження поета пов'язанi з Романiвкою, з її природою i людьми, а життя в заможнiй сiм ї до певної мiри сприяло iдилiчному сприйманню навколишнього оточення. Однак усi цi iдилiї, як пiзнiше визнавав поет, не закривали вiд нього того, чим було тодiшнє село, а тяжкi злиднi знайомих селян викликали далеко не iдилiчнi думки i почуття, яким розвинутися дано було згодом.
Про своє дитинство та юнiсть, про пору навчання в гiмназiї та унiверситетi, про зовнiшнi умови життя в перше десятирiччя Жовтня поет сам досить докладно розповiв у своїй лiрицi, в поемi "Мандрiвка в молодiсть", надрукованiй у 1944 роцi i згодом докорiнно переробленiй, в прозовому етюдi "Iз спогадiв", i нам тут немає потреби переказувати своїми словами все, ним повiдане, наводити бiо-бiблiографiчнi данi, багато разiв повторюванi в кожнiй статтi про М. Рильського. Звернiмося просто до його творчої бiографiї, яка починається ще на порозi юностi збiркою 1910 року "На бiлих островах" i поки що доходить до книжок вiршiв, виданих у 1957 - 1959 роках. За пiдрахунком одного з критикiв М. Рильського, у цiлому це складає бiльше 25 збiрок оригiнальних поезiй i понад 250 тисяч рядкiв поетичних перекладiв, а до того слiд додати ще численнi статтi i дослiдження з iсторiї лiтератури, народної творчостi, театру, багато публiцистичних виступiв.
Початкове формування таланту М. Рильського припадає на роки 1907 - 1917.
На Українi в 1913 роцi не стало М. Коцюбинського i Лесi Українки. Останнi роки доживав титан українського слова i дiла Iван Франко, зломлений тяжкою недугою в 1916 роцi. В лiтературi дедалi вiдчутнiшим стає засилля буржуазних нацiоналiстiв, якi прибрали до своїх рук перiодичну пресу - вiд "Лiтературно-наукового вiстника", редагованого М. Грушевським, до "Української хати" - органу українських "модернiстiв". Недавнiй "трибун" революцiї 1905 року Олесь був охоплений занепадницькими настроями. Колишнiй "революцiонер" Винниченко, ставши улюбленцем буржуазної iнтелiгенцiї, у романах i драмах проповiдував "чеснiсть з собою", тобто цiлковите право на всяку пiдлоту в iм'я вимог "сильної" iндивiдуальностi, що усвiдомлює лише свободу, незалежнiсть вiд будь-яких суспiльних норм. Критика журналу "Українська хата" одверто жадала розриву з демократичними традицiями української лiтератури XIX столiття i вiдмови вiд її заповiтiв "служiння народовi" - несвiдомому i нездатному творити iсторiю "натовповi". Зрiкаючися революцiї, впадаючи то в мiстику, то в безвихiдний песимiзм, то в еротику на межi з порнографiєю, то в так зване "чисте мистецтво", то в зоологiчний нацiоналiзм, реакцiйна лiтература потрапляла в глухий кут, правила сама над собою панахиду, i понурий хор лiтераторiв намагався заглушити голоси _[..:] _представникiв демократичного табору - таких, як В. Стефаник, Ольга Кобилянська, С. Васильченко, А. Тесленко, а з молодших - А. Шабленко. Треба сказати, що передовi iдеї, не заглушенi i в цi тяжкi часи, найменший вираз знаходили собi у лiричнiй поезiї.
Рильський згодом не передруковував першої своєї книги цiлком, хоч i не знищив її, як Гоголь свою першу поетичну спробу (поему "Ганц Кюхельгартен"). А проте ми тепер заводимо й цю Гоголеву поему, так само як "Мечты и звуки" Некрасова, до збiрок творiв цих великих росiйських письменникiв. I про молодечi поезiї Рильського варт згадати не тiльки заради "бiблiографiчної повноти".
Книга "На бiлих островах" цiкава, по-перше, як контраст бiльшiй частинi дальших книг поета. Для Рильського доби творчої зрiлостi характерна викiнченiсть форми, конкретнiсть словника, пластичнiсть образiв. Раннi поезiї, навпаки, частiше схожi на незавершену iмпровiзацiю. Це лiрика "настроїв". Лiричний герой книги - мрiйник, повсякчасно сумний, мучений, насамперед, коханням (звичайно, неподiленим), як Гейне у "Книзi пiсень". Його лякає життя, страхає нiч, розчавлюють "грiзнi стiни", вiдокремлюючи його вiд людства. Його мучать жахливi сновиддя, - якiсь примари несуть у чорних трунах його дочасно загиблi надiї. Живих людей вiн бачить здалека; це - "безсилiї раби": вони щось ненавидять, щось кохають, i гинуть, мов зiрванi квiтки. Помiж них коли-не-коли промайне образ когось сильного, хто кликав народ до боротьби. Самому поетовi iнколи хочеться вдарити в звучнi струни, розбудити сплячих i кликати їх - але куди? "У даль", поки що для самого поета невиразну.
На "бiлих островах" поет знаходить те заспокоєння, якого не почуває на землi. "Бiлi острови" - це хмари на синьому морi неба. Але й на них не лишає поета болiсне самоспоглядання i самоаналiз. Iнодi автор сам дивується:
"За що я мушу сумувать? Я молодий, я жить бажаю..." I тодi ми розумiємо, що, читаючи такi рядки п'ятнадцятилiтнього поета, як:

Годi! Скiнчилася пiсня моя,
Годi! Розстроїлись струни,
Привиди бачу кругом себе я,
Бачу - несуть якiсь труни, -

можемо не турбуватися про дальшу долю поета. Це не занепад, а запiзнiлий "романтизм" - той самий, що про нього писав в "Євгенiї Онєгiнi" Пушкiн, малюючи образ Ленського. Ленський також у своїх елегiях

Спiвав, що в'яне серця цвiт,
Не мавши й вiсiмнадцять лiт
(Переклад М. Рильського).

А крiм того, декiлька поезiй у книжечцi давали пiдставу думати, що автор - здiбний поет з перспективами розвитку i що мотиви скорботи i розчарування в нього - неорганiчнi, навiянi лiтературним оточенням, вирватися з якого поки що не щастить юнаковi, хоч поряд iз цими впливами вiн починає лiтературне життя пiд враженням вiд дiяльностi таких дiячiв української демократичної культури, як Леся Українка i М. Коцюбинський, як композитори М. Лисенко i Я. Степовий, артисти М. Заньковецька i П. Саксаганський. їх приклад, їхнi художнi принципи, не кажучи вже про вплив Шевченка, Мiцкевича, Пушкiна i народної творчостi, допомогли поетовi, хоч i не одразу, побороти впливи занепадницької лiтератури, якою ще скута була його творча iндивiдуальнiсть.
У деяких вiршах уже починають бринiти мотиви почуття любовi поета до трударiв, якi "хлiба не мають" i "волi на мент лиш єдиний бажають". У "Пiснi", присвяченiй М. Лисенковi, поет звертається до жайворонка-спiвця iз закликом:
Подивись: женцi схилились,
Потомились,
I вiд працi од тяжкої
Потом вкрились...
Найчуйнiшi з старших i молодих читачiв помiтили це тодi ж. Є згадка, що Леся Українка, ознайомившися з збiркою "На бiлих островах", сказала: "От хто повинен був би написати "Iзольду Бiлоруку" (одну з поем самої Лесi Українки). Юний тодi чернiгiвський семiнарист, а нинi також один iз найвидатнiших поетiв Радянської України, Павло Тичина в поезiї 1940 року згадував, як йому вiдчувся у тоненькiй книжцi молодого побратима протест проти нудної i сiрої дiйсностi, як, зачитавшись його вiршами пiд час лекцiї з богослов'я, вiн пiднiсся духом й пройнявся ясними, хоч i невиразними сподiваннями на майбутнє.
"Дитинство показує, яка буде людина, так само, як ранок показує, який буде день", - говорив автор "Загубленого раю" Мiльтон. Але це вiрно тiльки почасти. Нерiдко похмурий сльотавий ранок стає початком пекучого сонячного дня. Так само сталося й з Рильським: його дальший творчий шлях привiв до свiтосприймання, зовсiм протилежного тому, яке панувало (не цiлком) на зорi його творчостi.
Мiж першою i другою книжками минуло вiсiм рокiв. Поет встиг закiнчити середню школу i, вступивши до унiверситету, змiнити медичний факультет на iсторико-фiлологiчний. Протягом 1919 - 1929 рокiв вiн учителював, спочатку по селах, потiм у залiзничнiй школi в Києвi i викладав українську мову на робiтфацi Київського унiверситету. За цей час вийшли його збiрки "Пiд осiннiми зорями" (1918), "Синя далечiнь" (1922), "Крiзь бурю й снiг" (1925), "Тринадцята весна" (1925), "Де сходяться дороги" (1929) та "Гомiн i вiдгомiн" (1929).
Усе це - кроки на шляху зближення з життям, того зближення, для якого доводилося перебороти владу лiтературних вражень, владу "книги", що її Анатоль Франс називав "опiумом Заходу". I, звичайна рiч, не тiльки самого Заходу. Серед радянських українських поетiв Рильський i тепер вiдзначається лiтературною ерудицiєю. Ерудицiя - велика справа; але, як i все iнше, - вона дiалектична: вона може животворити, та може й заковувати натхнення, бо єдиним справжнiм джерелом його є стикання з живим життям. Але в збiрцi "Пiд осiннiми зорями", як i у надрукованiй того ж, 1918 року "iдилiї" "На узлiссi", написанiй класичними октавами, поет все ще живе наче поза часом та епохою. Лiричний герой Рильського (гадаємо, що його не слiд, проте, ототожнювати з самим М. Т. Рильським) вiдгородився вiд сучасностi й життя книжковими полицями i, йдучи на "безлюднi узлiсся", намагається жити, милуючись чистим мистецтвом, красою природи, романтикою минулого. Але твори великих письменникiв минулого поки що становлять для нього не так засiб пiзнання життя i зброю в боротьбi за передовi iдеали, як предмет пасивної естетичної насолоди. Для нього однакову цiннiсть мають усi майстри слова, хоч би якi iдеали вони проповiдували, хоч би з якими класами вони себе не пов'язували:
Софокл i Гамсун, Едгар По i Гете,
Толстой глибокий i Гюго буйний,
Петрарчинi шлiфованi сонети
I Достоєвський грiшний i святий -
Усi книжки, усi земнi поети,
Усi зрiднi душi його живiй...
Поетовi нiби не спадає на думку, що такий "унiверсалiзм" межує з чистiсiньким еклектизмом. "Усе зрозумiти i все пробачити" - ця думка здавна здавалася високою, але на практицi вона може привести до iндиферентизму в дiлах життя, як i в дiлi народжуваного ним мистецтва, до великого обмеження горизонтiв власної творчостi, до загибелi таланту, до обернення письменника-творця на "читача, який взявся за перо", до найнуднiшого епiгонства.
"Мудрi книги" тимчасово навалилися всiм тягарем на поета, i ще рiдко йому щастить визволитися з-пiд них i заговорити власним голосом. Саму назву книги "Пiд осiннiми зорями" взято, як вказує поет у Кнута Гамсуна. З трагедiї Гете виходять Фауст i Мефiстофель i, стоячи серед площi, знову дивляться на вiкно Маргаритиного дому. Заговоривши про те, що трагедiя кохання - вiчна, поет зараз же згадує Лорелею з вiдомої поезiї Гейне. Вiн порiвнює себе з Одiссеєм, натомленим блуканнями, але блукає вiн поки що тiльки по свiту, створеному з чужих поетичних вигадок. Образи тропiчних країн, пiратських фрегатiв, коралових островiв приходять до його вiршiв iз згадок про романи Жюля Верна або Луї Жаколiо. Задумавшись про Європу, вiн зараз же згадує "спiвучий Лангедок" провансальського поета Мiстраля, Францiю Рабле i Рембо, Англiю Шекспiра i Дiккенса. Iмена Гомера, Сафо, Пушкiна, Лєрмонтова, Тютчева, Iннокентiя Анненського досить часто зустрiчаються в його поезiях. Так писали в XIX столiттi французькi "парнасцi", в XX - росiйськi акмеїсти; пiсля Жовтневої революцiї на Українi цiєї давньої традицiї дотримувалась невеличка група поетiв, що назвали себе "неокласиками". Вони не змогли знайти широкого вiдгомону у нових, радянських читачiв, Яких дедалi бiльшало й бiльшало. А письменник без читача - це птах без повiтря.
Ще "парнасцi" у Францiї другої половини XIX столiття створили образ "башти з слонової костi", де, недосяжний для бур сучасностi, повинен жити й творити поет. Але в "баштi з слонової костi" Рильський не всидiв, та й, сидячи в нiй, весь час мучився. У збiрках 1918 - 1926 рокiв лiричнi теми йдуть антитезами. З одного боку, поет хоче запевнити себе i читачiв, що в своїй естетськiй келiї вiн знайшов крижаний, бездонний спокiй, пiднiсшись над земне кохання i земнi страждання. З другого боку, його глибоко мучить цей добровiльно накладений на себе тягар, i вiн гiрко нарiкає на самотнiсть, на внутрiшню порожнечу - нарiкає в iншiй, досконалiшiй технiчно формi, анiж зойки його першої книжки. Вiн шукає виходу i знаходить його поки що в природi.
Уявну "довiчнiсть" прекрасних вигадок змiнює справжня, як йому здається, незмiннiсть основ буття, що вiдкривається спогляданням природи. У першiй книзi поезiй у нього ще не було своїх власних слiв для вiдтворення цього споглядання. I "бiлi острови", i квiти, i птахи були там якимись абстрактними поняттями. Тепер вони стають конкретними: замiсть квiтiв взагалi тепер з'являються бiла гречка, покошенi проса, яблука; пейзажi, портрети, натюрморти стають речовими, конкретними. Наче сонячне промiння, пройшовши по землi, примусило її вигравати рiзноманiтними барвами. Свiт оживає, стає "веселим", i з вуст поета злiтають незвичайнi ранiше для нього слова:

Клянусь тобi, веселий свiте,
Клянусь тобi, моє дитя,
Що буду жити, поки жити
Менi дозволить дух життя.

Правда, цей "дух життя" - поки що поняття хистке, невизначене. Одна з його ознак - незмiннiсть. Лiто, гаряче, дрiмає старий дiм, замислений собака вухом вiдганяє надокучних мух, а над усiм цим нiби зупинився час; зелений лiтнiй день розлiгся на землi, наче на вiчнi вiки, завше бродитимуть у тiнi дерев пiвсоннi кури, завше тремтiтиме в небi шуляк.
Це майже фетiвське свiтовiдчування у Рильського все-таки нестале. Та й чи могло воно бути сталим у поета, вихованого на демократичних традицiях селянчиного сина? Хоч би скiльки вiн твердив про свiй "крижаний спокiй", до його спокiйної споглядальностi весь час вриваються дисонанси, що наростають вiд книги до книги, хоч поет i намагається показати, нiбито його "солодкий свiт" - непорушний i недоторканий. "Не хочу гнiватись, любити чи коритись", - запевняє вiн. Єдине нiбито його бажання -
У тишi над удками
Своє життя непроданим донести.
Завдання мистецтва вiн хоче бачити у доброзичливому нейтралiтетi, порiвнюючи поезiю з просвiтом блакитного неба у темних лiсових хащах.
Але дедалi частiше книжний серпанок, що оповивав для нього живу дiйснiсть, розходиться, показуючи життя в усiх його змiнах i суперечностях. I зараз же змiнюються самi принципи поезiї, "законы, писателем над самим собой признанные" (вислiв Пушкiна). Перша ж поезiя збiрки "Крiзь бурю й снiг" - вже нiяк не програма "чистого мистецтва". Як мисливець, прислухаючись, прилягає вухом до землi,
Так i ти, поете, слухай
Голоси життя людського,
Новi ритми уловляй,
I розбiжнi, вiльнi хвилi,
Хаос лiнiй, дим шукання
В панцир мислi одягни.
Так, як лiкар мудру руку
Покладе на пульс дитинi
I в бурханнi хворих жил
Бачить нам усiм незримий
Поєдинок невловимий
Помiж смертю та життям, -
Так i ти, поете, слухай,
Голоси i лживi, й правi,
Темний грiх i свiтлий смiх.
I клади не як Фемiда,
А з розкритими очима
На спокiйнi терези.
Цiкаво вiдзначити, що В. Я. Брюсов, поет, якого уважно читав i перекладав Рильський, у рядках, писаних, правда, до революцiї, iнакше звертався до поета: "Всего будь холодный свидетель, на все устремляя свой взор". У Рильського не те: свiдок, але не холодний. I не тiльки свiдок, а й суддя, i судить вiн не як древня Фемiда, богиня правосуддя - з мечем i зав'язаними очима, а з очима розкритими, що вже починають бачити змiст i сенс навколишнього життя. Свiт розколовся на "бiле" i "червоне", на так i нi, i поет раптом виразно побачив i прокляв представникiв старого свiту - панiв, якi ще докурюють сигари, допивають каву, тодi як прийшла година помсти i по сходах загули залiзнi кроки месникiв, вiд яких нiкуди не сховатися.
Цiкаво, що ще в 1927 роцi деякi українськi критики називали Рильського поетом статики, спокою, констатацiї. Але в Рильського були самi тiльки мрiяння про спокiй при безперервному неспокої сумлiння, при безперервних муках вiд усвiдомлення самотностi, при втомi вiд "екзотики, од хитро вигаданих слiв", i цi муки переходили у вiдчай, коли поетовi здавалося, що його найглибше бажання -
...в безоднi вiщого розмаху
Кинутись наослiп, без дорiг
I себе, розчавлену комаху,
Не жалiти - о, коли б я мiг!
Знову згадуємо (не встановлюючи якийсь там "вплив"!) подiбне бажання Брюсова:
О, если б было вновь возможно
На мир, каким он есть, взглянуть
И безраздумно, бестревожно
В мгновеньях жизни потонуть!
I знову треба пiдкреслити вiдмiну. Те, про що говорить Рильський, - трагiчне. Це - саме усвiдомлення неможливостi жити далi в станi безтривожному i безроздумному, неможливостi не зiйти з позицiй "парнасця", жерця "чистого мистецтва". Чи мiг Рильський, природжений демократ i реалiст, вихований "соками землi", лишатися "парнасцем", коли вiн iз жахом згадував зустрiчi з голодним, завошивленим хлопчиком на фастiвському вокзалi або матiр-селянку, яка вмирає в нетопленiй хатi, марно сподiваючись побачити сина, що пiшов на вiйну; коли вiн розумiв, скiльки червоточини було в старому свiтi, усвiдомлював, що вже будується мускулистими руками пролетарiату нове життя, новий дiм, що дiм цей - "наш,_ _не твiй, не мiй", i що вiн
...для нас росте, i спiє,
I в вiкнах золотом горить -
З камiння, дерева та мрiї
Мiцної, як спiвуча мiдь.
_("Ганнуся")_
Отак поступово, але невпинно поет визволяється з добровiльного ув'язнення в естетичнiй тюрмi, починає усвiдомлювати свiй зв'язок з масою ("лише гуртом i пущi, i пустинi з пiснями, з гуком можна перейти"), розумiє велич своєї iсторичної епохи. Думаючи про майбутнє, вiн уже iронiзує з переляканих революцiєю iнтелiгентикiв i чуттям митця стверджує красу нового свiту:
Нi, нi!
Прийдешнє - не казарма,
Не цементовий коридорi
Сiяє в небi нам недарма
Золотоокий метеор.
Уся творчiсть Рильського двадцятих рокiв - повчальний приклад "перевиховування особи", поступового процесу засвоювання матерiалiстичного свiтогляду. Щиро бажаючи служити правдi i народовi, поет побачив, що найвищий вияв гуманiзму - у торжествi ленiнських iдей, що щастя мiльйонiв добувається лише в жорстокiй класовiй боротьбi.
Засвоєння цих iстин поет iнодi починає справдi "iз абетки". Вiн так i називає одну iз своїх поезiй, стверджуючи в нiй запроваджуваний у нашому суспiльствi справедливий принцип: "Хто робить, той i їсть".
Можна - каже поет - вiльно обирати для естетичної насолоди будь-яку з минулих епох (ми з цим не погоджуємося, як не погоджується тепер з цим i сам М.Т. Рильський), а проте не можна iгнорувати свiй час:
Але любить чи не любити те,
Що вколо нас i в нас самих росте,
Що творить нас, що творимо самi ми, -
Лише слiпець, що замiсть кровi в нiм
Тече чорнило струмнем неживим,
Тривожиться питаннями такими.
Цими видатними словами, що вийшли з глибини душi, визначено весь дальший шлях Рильського. У збiрках "Гомiн i вiдгомiн" (1929), "Де сходяться дороги" (1929) здоровi оптимiстичнi мотиви любовi до життя, захоплення творчою працею ми бачимо все частiше. "Яке це щастя - в радощах земних трудiв i днiв спивати кубок повний", - говорить поет.
Небагато хто з поетiв, якi розпочали свою дiяльнiсть до Жовтня, одразу i без вагань увiйшли до лав письменникiв радянських не самою лише назвою, а суттю своєї творчостi. Для одних це було справою нескладною: "Моя революцiя", - говорив Маяковський. Iншi пройшли шлях перевиховування. Але в результатi дороги перших i других зiйшлися i не могли не зiйтися тому, що все талановите в нашiй країнi не могло не бути втягнуте в орбiту великого Жовтня.
У пору, коли з'являлися в свiт вищеназванi збiрки Рильського, виходили такi основоположнi книги українських радянських поетiв, як "Плуг" (1920) Павла Тичини, "Червона зима" (1922) Володимира Сосюри, "17-й патруль" (1926) Миколи Бажана. Поряд iз ними книги Рильського двадцятих рокiв можуть здатися не такими показовими i менш "актуальними" для свого часу. Але це вiрно лише почасти. Насправдi ж вони - цiннi свiдчення того, як вплив революцiї перетворював свiдомiсть тих талановитих людей, що намагалися стати осторонь вiд подiй. Поворот Рильського до живого життя був сповiльненим, а проте неухильним.
А коли придивитися до його творчостi 1918-1925 рокiв на фонi усiєї української поезiї тих часiв, [...] позитивне значення його творчостi тiєї пори стане особливо виразним. Тепер, здалека, пiсля того, як продукцiя двадцятих рокiв просiялася крiзь сито iсторiї, ми представниками того часу вважаємо названих вище видатних поетiв. Але поряд iз ними - скiльки iнших проголошувало нове мистецтво як "синтез деформованого мистецтва зi спортом", зрiкалося, найкращих традицiй минулого, робило з деструкцiї принцип, видавало грубий натуралiзм i фiзiологiзм за риси свiтогляду, а анархiзм - аж до межi, за якою починалося звичайне хулiганство, - за революцiйнiсть! По сторiнках журналiв i збiрок розсипалися "драбинкою" рядки без ритму i рими, а часто й без глузду. Мистецтво справдi деформувалось, перетворювалося на блазенство, дуже близьке до того, яке в нашi днi у капiталiстичних країнах видається за "творчi дерзання", за смiливе "новаторство". На щастя для нашої лiтератури, здоровi пiдвалини швидко взяли гору над цими перекрученнями, i завдяки керiвництву партiї i уряду, завдяки впливовi живого життя цей накип на чистому джерелi радянської поезiї було знято весь.
М. Рильський 1918 - 1925 рокiв лишався осторонь вiд цих деструктивних тенденцiй, зберiгаючи класичнi традицiї ставлення до поетичного слова, художнього образу, майстерної композицiї. I, звичайно, це не означає, що вiн був консерватором у галузi мистецтва. Справжнє новаторство нiколи не приголомшує, не впадає одразу у вiчi. Використовуючи успадкованi вiд класики розмiри i строфiчнi будови, Рильський звертався до форм сонетiв, октав, терцин тощо i в пору панування сумнiвного верлiбру писав ямбами i хореями. Дивує не це, а те, що навiть деякi висококвалiфiкованi критики iнодi ставили йому в провину це звертання до старих строфiчних форм. Найкращою вiдповiддю цим критикам є збiрка "Троянди й виноград" (1957) не тiльки з низкою чудових сонетiв, а й з дружньою реплiкою талановитому побратимовi поету Андрiю Малишку, який випадково кинув слова: "Сонети куцi - нi к чому". Рильський категорично заперечує, посилаючись на приклади Петрарки, Мiцкевича i Пушкiна:
Сувора простота,
Що слова зайвого в свої рядки не прийме,
Струнка гармонiя, що з думки вироста,
Не псевдокласика, а класика - i їй ми
Повиннi вдячнi буть.
Не iграшка пуста
Та форма, що вiки розкрили їй обiйми!
Рильський мiг би посилатися в українськiй поезiї на приклад Iвана Франка, а iз сучасникiв - на одного з найидатнiших поетiв демократичної Нiмеччини Иоганнеса Бехера... А проте навряд чи варто довго спинятися на речах, очевидних i без iсторичних довiдок та аргументiв.
Так поступово, вiд збiрки до збiрки, в поезiї Рильського зростала кiлькiсть життєво цiнних елементiв, i нарештi, перехiд їх у нову якiсть став неминучим. Радянська дiйснiсть допомогла Рильському вийти за межi свого "малого свiту" у великий свiт боротьби за нове соцiалiстичне суспiльство.
Важливим стимулом цього переходу була постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову лiтературно-художнiх органiзацiй" вiд 23 квiтня 1932 року. Про значення цiєї подiї сам поет незабаром писав:
"23 квiтня 1932 р. - iсторична дата не тiльки в лiтературi, а й у громадському життi._ _Не тiльки в громадському, а й в особистому життi кожного письменника, що заслуговує на почесне iм'я радянського чи щиро прагне його заслужити. Лiрично кажучи, це один з тих моментiв, що окриляють, що скеровують свiдомiсть, що примушують напружувати творчi мускули...
...Це вiн, той квiтень торiшнiй, помiг менi восени здати збiрку "Знак терезiв", таку далеку вiд збiрок попереднiх - i "по-хорошому", здається менi, далеку. Цей бадьорий вiтер навiяв менi гнiвне закiнчення "Марини", вiн стеле передо мною дорогу, де на верстових стовпах написано: дорога в сонячну країну комунiстичного суспiльства".
"Декларацiя обов'язкiв поета й громадянина", що вiдкриває збiрку "Знак терезiв" (1932), свiдчила про рiшучий перелом, який вiдбувся в свiдомостi поета в роки першої п'ятирiчки, про рiшуче його бажання бути активним будiвником i спiвцем безкласового соцiалiстичного суспiльства. Декларацiя проголошує розумiння мистецтва як зброї робiтничого класу в його боротьбi за нове життя:
Мусиш ти знати, з ким
Виступаєш у лавi,
Мусиш вiддати їм
Образи й тони яскравi,
Мусиш своє iм'я
Там написати ясно,
Де мiльйонне сiяє:
Клас.
Дальший творчий свiй шлях Рильський пов'язує з долею народу, i саме цей зв'язок дає його поезiї новi сили, новi теми й образи, розкриває перед ним широкi обрiї майбутнього. Вiн вiрить у перемогу нового свiту над старим, соцiалiзму над капiталiзмом, свiтла над темрявою. Терези життя хиляться на сторону робiтника з важким молотом, що владно ставить його на шалю:
Знак терезiв - доби нової знак...
Бiйцi, єднайтесь! Не дрiмай, стороже!
Безкрилу тьму навiки переможе
Визвольник людства, вiльний пролетар.
_("Знак терезiв")_
Цикл "На тому березi" показує капiталiстичний Захiд - свiт визиску й гнiту. Пишне панство зiбралося на бенкет, щоб у винi, танцях та розпустi втопити свiй божевiльний жах перед неминучою загибеллю. Але грiзний спiв "Iнтернацiонала" нагадує йому про неминучiсть розплати ("Бенкет").
У збiрцi "Знак терезiв" вмiщено i цикл портретiв "Постатi", якi також є свiдченням творчої перебудови поета. Перед його духовним зором постають Прометей, Бетховен, Ленiн, Франко, Шевченко як борцi за краще життя людства. їх гуманнiсть, а разом iз тим непримиреннiсть до ворогiв ставить М. Рильський за зразок для себе i своїх читачiв. Поки що постать Ленiна вiн сприймає скорiше зовнi, в плакатному зображеннi:
Всiм злидарям вiн i гнаним
Кинув потужне: борiться!
Тим же й горить, як зоря, нам
Жест огняної правицi.
_("Ленiн")_
Поет рiшуче вiдмежовується вiд тих, хто досi не бачить нового в життi, хто захоплюється абстрактною романтикою в дусi Уеллса i не бачить Днiпробуду - цього справжнього чуда, створеного людьми країни соцiалiзму.
Проти iдеалiзацiї минулого спрямовує вiн i поему "Марина", надруковану в 1933 роцi, прагнучи подати в нiй правдиву картину життя народу за часiв крiпацтва.
В обдаруваннi М. Рильського в однаковiй мiрi виявляється i лiричний, i епiчний струмiнь. До епiчних творiв у М. Рильського був нахил вiддавна. Вже в збiрцi "Крiзь бурю й снiг" з'явилися поеми "Чумаки" i "Крiзь бурю й снiг", а в збiрцi "Де сходяться дороги" - поема "Сашко".
Новим кроком у розвитку епiчного таланту Рильського була поема "Марина", що писалась водночас iз поезiями збiрки "Знак терезiв".
Про iдею цього твору автор писав у передмовi так:
"Iдея - фальшивiсть усякого "панського народолюбства", чи то "балагульсько-романтичного", чи навiть забарвленого кольорами найлiвiших полiтичних течiй, що на тi часи iснували". У пролозi, звертаючись до радянської жiнки-трудiвницi, поет говорить, що вiн написав цю поему "не для плачу та нiжного ниття", а для того, щоб радянська жiнка, востаннє подивившись на "сон важкий", смiливо йшла в ясне майбутнє.
Дiйсно, як важкий сон, постає перед нами з давнини життя Марини. Красуню крiпачку розшукав панський попихач Кутернога i привiв до пана Пшемисловського в його "гарем". Марина ж любить машталiра Марка Небабу i втiкає з ним, але їх наздоганяють, i панич Генрiх вбиває Марка. Знову Марина у ненависному дворi Пшемисловського, але тепер вже нею цiкавляться не лише старий пан Людвiг, а й молодий Генрiх i сусiдський панич Мар'ян.
Мар'ян викрадає Марину, а коли вона перестає цiкавити його, програє в карти шляхтичевi Замiтальському. Марина стає акторкою крiпацького театру Замiтальського. Почуття ненавистi до панства все бiльш зростає в її серцi. Однiєї ночi вона пiдпалює будинок Замiтальського, i в полум'ї пожежi, пiд караючою рукою селян, гинуть Мар'ян Мединський i його дружина.
Стоїть вона, зацiпивши уста,
Струнка, вродлива, та уже не та,
Не злякана, заплакана дитина, -
Грiм! гнiв! покара! - месниця Марина.
Хоч у центрi твору стоїть образ Марини, але поема охоплює значно ширше коло постатей, дає яскраву картину життя польського панства у першiй половинi XIX ст. Панночки зiтхають та розчулюються вiд нiжної музики i б'ють покоївок, паничi чемно вклоняються дамам i виголошують гучнi фрази про народолюбство, в той час як на конюшнi за їх наказом шмагають крiпакiв, - i всi вони викликають гнiв i огиду.
Свої наступнi збiрки поет присвячує оспiвуванню ясного сучасного i майбутнього Радянської Батькiвщини. В творчостi М. Рильського цих рокiв особливо значне мiсце займає тема дружби народiв. Новими мотивами пройнята i_ _вся його особиста лiрика.
Збiрки "Київ" (1935), "Лiто" (1936), "Україна" (1938), "Збiр винограду" (1940) пройнятi молодечим запалом, бадьорим оптимiстичним поглядом на свiт, пристрасною любов'ю до нашого сучасного життя, до нашого народу i його вождя - Комунiстичної партiї.
Основний настрiй лiрики М. Рильського тепер визначається почуттям радостi, що переповнює людину, юнацькою закоханiстю в "нову весну людства", в якiй так високо пiднесено iм'я людини, дано всi умови для розвитку її здiбностей.
У збiрцi "Київ" вмiщено вiршi, присвяченi столицi квiтучої України - Києву. Бiльшiсть вiршiв збiрки написано октавами, однiєю з найулюбленiших строф М. Рильського. Цей класичний розмiр вiн зумiв наповнити новим актуальним змiстом.
Поет добре знає iсторiю Києва, i, може, через це йому особливо впадають в око тi змiни, якi сталися у мiстi за роки п'ятирiчок. Поет розумiє, що "зелений Київ наш" став таким тому, що "вiн червоний", що лише Радянська влада принесла на київськi пагорби справжню весну. М. Рильський малює Київ не тiльки як мiсто красивих будiвель i паркiв, але як мiсто промислове, мiсто, в якому буяє кипуче творче життя:
I вже на березi Днiпра-рiки
Не днiв минулих туга i скорбота,
Нi, - у прийдешнє золотi ворота!
Хто ж це зробив?
- Їх звуть бiльшовики.
Збiрка "Київ" вперше в нашiй поезiї давала багатогранний образ столицi Радянської України, мiста, так невпiзнанне перетвореного бiльшовиками. Оспiвуючи радiснi буднi соцiалiстичного Києва, його невпинне будування й розширення, з любов'ю нотуючи в своєму вiршi такi деталi, як "чорно-сизий дим над весняним Подолом", "дух фарби свiжої", поет пишається тим, що Київ - рiдний брат Москви та iнших радянських мiст - разом з ними будує новий радiсний свiт:
Цей свiт, обведений небесною стягою
I переламаний крiзь безлiч людських призм,
Приплив одним шляхом з Батумi i з Москвою
В розлогий океан, що звуть соцiалiзм.
_("На березi") _
В строфах, де вiдчутнi iнтонацiї пушкiнського "Мiдного вершника" ("Люблю тебя, Петра творенье"), поет висловлює любов до всього того, що принiс у життя Києва радянський лад:
Люблю мiнливiсть рухiв та облич,
Люблю знайомих бачить в незнайомих,
Люблю дитячу щебетливу рiч,
Сiм'ю трудящих в ледарських хоромах.
Електрикою перевиту нiч,
Денну бадьорiсть по нiчних утомах,
I одностайних радощiв зусиль,
I в синьому димку автомобiль.
_("Октави")_
Збiрка "Лiто" (1936) становить дальший крок у творчому зростаннi М. Рильського. Далеко ранiше поет мрiяв про "пишне творче лiто", i сама назва його нової книги тепер розкриває основну iдею її: це лiто настало i для всього народу, i для самого поета.
Нiколи життя не було ще таким прекрасним i багатим, нiколи ще не становила такої високої цiнностi людина, нiколи не вiдкривалися перед нею такi широкi творчi можливостi, нiколи не бушувала ще i в людях, i в самому поетi така жадоба творчостi, така воля до активного втручання В життя своїм художнiм словом.
Багатi i повнокровнi поетичнi враження вiд радянської дiйсностi М. Рильський втiлював у конкретнi реалiстичнi малюнки, серед яких особливо помiтне мiсце займають портретнi зарисовки нових людей.
Ось хлопчик-пастушок махає рукою поїздовi, що проходить мимо. Так бувало й ранiше; повз багатьох таких селянських хлопчикiв мчали поїзди, лишаючи за собою хмари диму i невиразнi мрiї про якесь iнше, краще життя. Але тепер цей хлопчик, пiдрiсши, має всi можливостi здiйснити свої мрiї - вiн сам водитиме поїзди або стане iнженером, буде прокладати новi шляхи.
Ось на палубi пароплава старий винахiдник, що немало зазнавав колись глузувань iз своїх винаходiв, дiлиться з поетом своєю радiстю: його вислухали, зрозумiли, йому вдається перевiрити на практицi свiй винахiд ("Чотири поезiї").
Ось прекрасна українська селянка:
Глянула - аж засвiтився снiг,
I здалося - вiн розтане враз.
Пластiвень їй на плече прилiг,
I здалося, нiби то алмаз.
Це голова сiльради. В пам'ятi поета за контрастом постає знана з дитинства мерзенна постать "волосного старшини" дореволюцiйного села з емблемою влади - палицею - в руках. Нiчого спiльного не має з цiєю постаттю образ жiнки, представницi нової народної влади:
Ти - ялина, сповнена жаги,
Що росте на вiтрi й сонцi гiнко...
Гей, веселi нашi береги,
Горда, смiлива радянська жiнкої
_("Голова сiльради") _
Все це - окремi приклади перетворення країни, людей. Правдивий художник, iм'я якого ВКП(б), творить такi чудеса щоденно. Незлiченнi перемоги здобули нашi люди. Вони завойовують Арктику, лiтають у стратосферу - i все це тiльки початок комунiстичного перетворення свiту, остаточної перемоги над природою.
Природа, як i ранiш, близька i люба поетовi. Вiн уважно читає її книгу i знаходить на кожнiй її сторiнцi образи-символи, що змiцнюють його вiру в наше прекрасне сучасне, в якому проростає вже зерно великого майбутнього.
Ось картина весняного перельоту журавлiв, за якими поет стежить з однiєї з київських вулиць. У стрункому льотi журавлиного ключа вiн вбачає алегорiю, що вiдбиває творчi прагнення людей нашої Батькiвщини:

Мiркую так: коли б менi схотiлось
Подати образ нашої доби
У простiй алегорiї, - я взяв би
Отой сталевий журавлиний ключ,
Мiцну напругу, силу непохитну,
Його жадобу обрiїв, його
Непереможну волю, мудрий лад
У побудовi, де до того все
Скероване, щоб легше розтинати
Грудьми повiтря, де в вершинi кута
Летить одважний, мудрий проводир,
I всi рiвняють лiт свiй по ньому,
I знає всяк мету свою й дорогу.
_("Журавлi")_

Характерним прийомом М. Рильського як поета-реалiста в цьому вiршi є те, що вiн показує, з яких конкретних життєвих вражень виникла в нього фiлософська думка, втiлена в образi журавлиного ключа. Перша частина вiрша - це вихоплена з життя сценка: поет, його рiднi та сусiди повибiгали з дому, щоб глянути на перших весняних журавлiв. Поет веде розповiдь п'ятистопним неримованим ямбом з розмовною iнтонацiєю, з частими перенесеннями речення з одного рядка в наступний. Навмисне усуваючи такi елементи вiрша, як чiткий подiл на строфи i римування, поет зосереджує сприймання читача на внутрiшнiй динамiцi - виникненнi i розвитку фiлософської думки, втiленої в образ.
Ця форма, невимушена i природна, чи не вперше з явившись у М. Рильського в цьому вiршi, потiм не раз повториться в циклах, написаних також вiльним п'ятистопним ямбом, наприклад, у циклi "Ленiнградськi нариси", у вiршi "Мости" та iн.
Розвиток тем, мотивiв i образiв збiрки "Лiто" бачимо в наступнiй збiрцi лiрики "Україна".
Великий вiрш публiцистичного характеру - "Україна" - зображує нову, соцiалiстичну дiйснiсть нашої республiки. На широких просторах української землi працюють щасливi люди; вiдiйшли у безвiсть i нiколи не повернуться жахливi картини минулого:
Встає в селi, встав у мiстi
Нова людина. Гордий вiк
Вiнчає слово: бiльшовик.
У циклi "Чернiгiвськi сонети" М. Рильський вiдтворює перед читачем образи людей, якi залишили свiй слiд, пам'ять про себе в цьому колись спокiйному стародавньому мiстi. Пушкiн, Шевченко, Коцюбинський, Глiбов - всi вони боролися за свiтле майбутнє, i це майбутнє стало дiйснiстю в оновленому Чернiговi. Щирi рядки присвячено в сонетах славному сину Чернiгiвщини Миколi Щopcy.
У весняному цвiтiннi нового життя особливо гостро i яскраво сприймає поет усi явища навколишньої дiйсностi, її найдрiбнiшi деталi. М. Рильський вмiє з незначних, звичайних фактiв робити великi i значнi висновки, пов'язувати мале з великим, особисте iз загальним. Вiршi поета, присвяченi Вiтчизнi, сповненi палкої любовi до її найкращих синiв i дочок:

Я казав синковi, що цвiте Вкраїна,
Бо вона - країна у Країнi Рад, -
I пливла у далеч бiла павутина,
I смiялось небо, як блакитний сад.
_("Ми збирали з сином на землi каштани")_

Остання передвоєнна збiрка М. Рильського, "Збiр винограду", вийшла у 1940 роцi. У вiршi "Народам свiту" поет виступає проти тих, "чий бог - це торг, чий храм - вiйна". Вiн закликає народи з'єднатися у велику єдину сiм'ю i покарати "тих, що роззявляють пащi, щоб свiтом володiти всiм, що розбрат сiють помiж нацiй, щоб легше їх держать в ярмi" ("Народам радянської землi"). Основний пафос збiрки - заклик до оборони країни. Жанри лiрики М. Рильського цього перiоду своєрiднi i рiзноманiтнi. Знайдемо у нього написанi в класичнiй манерi вiршi широкого публiцистичного плану, що нагадують подiбнi твори Пушкiна, Лермонтова або Мiцкевича. Як i ранiше, вiн часто звертається до форми "лiро-епiчного портрета", в нових своїх книгах даючи нам образи Гоголя, Шопена, Горького, славних чернiгiвцiв. Вiн створює низку пiсень. Але, мабуть, найчастiше у нього зустрiчається жанр лiричної або лiро-епiчної медитацiї, тобто роздуму, часто глибоко iнтимного, автобiографiчного характеру. "Особисте" i "громадське" у Рильського - неподiльнi, i його "громадське" саме тому i впливає на читача, що воно в той самий час - i цiлком "особисте".
Вiдомо, що в раннiх книжках М. Рильського тема Батькiвщини не займає помiтного мiсця. Спостерiгаючи зростання поезiї М. Рильського, можна сказати, що чим глибше входив поет у радянську дiйснiсть, чим бiльше вiн визначався як поет радянський, тим бiльше зростав вiн i як поет український. Його радянський патрiотизм пiдвищував у ньому почуття нацiональної гордостi. Рильському, як i кожному визначному поетовi, ставало дедалi яснiшим, що Жовтнева революцiя - такий самий природний, виправданий всiм ходом попереднiх подiй висновок iз iсторiї України, як i з росiйської iсторiї.
Серед його творiв тридцятих рокiв є великий епiчний уривок - кiлька роздiлiв, написаних до колективної поеми "Iван Голота". Iван Голота - синтетичний образ українського народу в усi перiоди його iсторичного життя. Тiснять його зовнiшнi вороги - татари i турки, терпить вiн вiд панiв, чужих i своїх, б'ється у вiйську Богдана Хмельницького i в загонi Устима Кармелюка, слухає гнiвну промову поета-агiтатора Шевченка, бачить пiдлу брехню представникiв українського нацiоналiзму i, пройшовши всi стадiї визвольної боротьби, доходить свiдомостi, що порятунок його народу - тiльки в спiльнiй боротьбi братнiх народiв проти Спiльного ворога. Так виросла основна тема передвоєнного i воєнного перiодiв творчостi М. Рильського - тема дружби народiв.
Роки Великої Вiтчизняної вiйни вiдкривають новий перiод i в творчостi М. Рильського.
Як змiнився, як безмежно вирiс i змужнiв поет! А вiн же на початку свого творчого шляху гадав, що враження вiд життя можуть стати предметом мистецтва тiльки тодi, коли вони вiдстоялись у свiдомостi творця, стали предметом лiричного "споглядання". В роки 1941 - 1944 поезiя М. Рильського йшла врiвень з подiями, безпосередньо виростала З них, як пiснi всiх найкращих поетiв нашої країни. Вона змiцнювала в нас любов до Батькiвщини, ненависть до лютого ворога, волю до перемоги. У далекому тилу i в безпосереднiй близькостi до фронту, на зборах Академiї наук Української РСР, евакуйованої до Уфи, на мiтингу українського народу в Саратовi, на освiтлених ракетами переможних салютiв вулицях Москви, в Харковi, тiльки-но визволеному вiд нiмецьких загарбникiв, у Києвi, що зiяв ще руїнами Хрещатика, - скрiзь звучав голос поета.
Радянський патрiотизм об'єднує почуття любовi до свого народу з iдеєю рiвностi i братерства всiх народiв - з "чуттям єдиної родини", як сказав iнший видатний поет Радянської України (Павло Тичина). У цьому - одне з джерел тiєї великої радостi, якою, мов сонцем, пронизанi були передвоєннi вiршi М. Рильського. Воєннi роки посилили у нього, як i в iнших радянських поетiв, почуття любовi до Вiтчизни. До вiдчуття навислої над нею загрози, до почуття гострого обурення з зухвалостi ворога у поета Радянської України прилучився ще й гострий бiль розлуки.
Чорна хмара фашистської сарани спустилася на рiднi поетовi мiсця - на "Київ злотолитий, Iрпiнську тишу смолисту, рожеву Романiвку", на українськi яснi зорi, тихi води, на все, створене народом, який за Радянської влади вперше в багатовiковiй iсторiї зiтхнув на повнi груди. Українську радянську землю топтав ворог. Охоплений лютою ненавистю до слов'янських народiв, вiн намагався поневолити український народ, винищити його.
В усiх творах М. Рильського цього часу чується один основний мотив: вiра в перемогу людяностi над звiрством. Запорука цiєї перемоги - Радянська Армiя, велика Комунiстична партiя, дружна сiм'я братнiх народiв Союзу, братня сiм'я слов'ян, нарештi, все прогресивне людство, що пiднялося на боротьбу "з нелюдами". Україна не може загинути, не може бути стертий з лиця землi народ, що створив велику культуру, що висунув Шевченка, Франка, чудових музикантiв, артистiв:
Хiба умерти можна їй,
В гарячiй захлинутись кровi,
Коли на справедливий бiй
Зовуть i дерева в дiбровi,
Коли живе вона в мiцнiй
Сiм'ї великiй, вольнiй, новiй?
_("Слово про рiдну матiр") _
У цiй сiм'ї - братнiй росiйський народ, з яким долю України з'єднала мудра далекогляднiсть Богдана Хмельницького, тут i iншi народи Союзу, незлiченна "промениста рать", що вийшла назустрiч темнiй силi i її посiпакам.
У страшнi роки, коли гiтлерiвськi пiднiжки, українсько-нiмецькi нацiоналiсти, намагалися продати український народ у фашистське рабство, М. Рильський стверджував спiльнiсть iнтересiв свого народу з iнтересами прогресивного людства, невiддiльнiсть України вiд iнших радянських республiк i таврував ворогiв-запроданцiв вогненно-гнiвними словами:
Я - син Країни Рад. Ви чуєте, iуди,
Ви всi, що Каїна горить на вас печать?
Отчизни iншої нема в нас i не буде,
Ми кров'ю матерi не вмiєм торгувать!
Не тiльки знесена на камiнь п'єдестала,
Квiтками вiнчана i кроплена вином, -
Стократ милiшою вона для серця стала,
Грудьми стрiчаючи руїну i погром.
_("Я - син Країни Рад") _
Поет вiрить, що, як повiк не впасти Москвi, "серцю народiв, мозковi землi", так нiколи не покриє морок туманiв улюбленої столицi України - Києва. Вiн знає, що
Настане день, настане час -
I розiллється знов медами
Земля, що освятив Тарас
Своїми муками-дiлами.
_("Слово про рiдну матiр")_
_У_ поезiях "Ленiнград", "Москва", "Друзям по Союзу", "До Янки Купали" та iнших поет стверджує нерозривну, перевiрену i загартовану у вогнi Вiтчизняної вiйни дружбу i єднiсть українського народу з великим росiйським та iншими народами соцiалiстичної вiтчизни.
Поезiї М. Рильського запалювали вогонь ентузiазму у тисяч воїнiв на фронтах, тисяч трудiвникiв у тилу, закликаючи до патрiотичних подвигiв в iм'я перемоги ("Бiйцям Пiвденного фронту").
У роки вiйни Рильський - не тiльки поет, а й публiцист i громадський дiяч. Його статтi i публiчнi виступи мобiлiзовували на боротьбу, наближали нашу перемогу. Але i його поезiї цих рокiв - не тiльки художнi твори, а й дiяння громадянина-патрiота великої Радянської країни. Серед цих поезiй є "Лист до українцiв в Америцi" (1941). Поет вiрить, що його слово дiйде до братiв, якi живуть за океаном, наче райдуга, що велетенською своєю дугою єднає два материки. Вiн говорить їм про мету нашої вiйни, про велич нашої боротьби, про неминучiсть нашої перемоги. I слово його справдi було почуте: українцi, якi живуть у Канадi, вiдповiли листом на послання знаного i любимого поета Радянської України. Це один з багатьох випадкiв безпосереднього вiдгуку читачiв на голос Рильського.
Найвидатнiшим iз творiв Рильського за роки вiйни є поема-видiння "Жага".
У творчостi М. Рильського, кажучи взагалi, зрiвноваженi i жар натхнення, i той "холод ума поверяющего", що його Баратинський вважав конче потрiбним для поета. Постiйне звертання до класикiв надало творам М. Рильського ясностi i простоти мови, чiткостi архiтектонiки. Недаремно ж музика була, як ми знаємо, одним iз найсильнiших переживань дитинства i юностi поета. Досить часто його творча уява, вiдходячи вiд звичайного "пластичного" ладу, переключається на музичний.
"Жага" - один iз наочних прикладiв такого переключення. З першого погляду - це кiлька лiричних i лiро-епiчних картин, що не мають нiякого iншого зв'язку, крiм спiльної iдеї - любовi до Батькiвщини i болю з приводу її страждань.
Поема починається i кiнчається лiричними монологами-пiснями: перший є iнтродукцiєю; "Тобi, тобi, моя Вiтчизно, у серцi дзвонять голоси", - говориться в кiнцi її. Далi йдуть партiї цих "голосiв". Перший славить "велику i чисту воду", другий - "святий хлiб", третiй - радiсть весняного вiдродження людини та природи. Не можна жити без них, як не можна жити без Вiтчизни. Це символ безмежно iнтимного, нерозривного злиття з найсвященнiшим - з рiдною землею.
Голоси змовкають, вiдхиляється завiса минулого, i в туманi встають "силуети": образи людей iз народу, що знемагають вiд голоду, рабства, непосильної працi. Скарги їх змiнюються наростаючим рокотанням революцiйної грози. Уривається вона, i гуде голос казки про те, як прекрасна дiвчина Україна зустрiлася з юнаком Жовтнем. Сон сторiч про краще життя збувся, хмари розвiялись, вiдкрилась сяюча далечiнь творчого життя. I раптом тон i стиль поеми рiзко змiнюються: вiд запального, вiд пiснi й гiмна - до спокiйного оповiдання. Далекий весняний день в околицях Києва на Iрпенi. Поет з дружиною i сином пораються в своєму маленькому садку, а високо в небi летять гуси, i в їх гоготаннi чуються
Добросусiдськi вигуки та смiх,
Як тут, у нас.- О гуси, гусенята!
Прилиньте нинi взяти на крилята
Земних дiтей!.. Та нi! Дарма! Дарма!
Мiй сад - пустеля, i мiй дiм - тюрма!
Рiзким звуком уривається течiя мирного речитативу, що повiдав про недавнiй спокiй i радiсть життя. На змiну п'ятистопним ямбам iдуть вiльнi вiршi: вигуки обурення переходять у крики прокляття вороговi. Нове видiння: образа скорбної матерi, що скликає синiв на боротьбу з ворогом. Фiнал - знову лiричний монолог, уболiвання над стражданням Батькiвщини, який закiнчується ствердженням вiри в неминучiсть перемоги i вiдродження змученої рiдної землi.
Безпосереднiстю почуття, силою пафосу, мовним та ритмiчним багатством, своєрiднiстю суто музичної будови "Жага" становить значне явище в творчому розвитку поета.
Критика, проте, вiдзначала, що деякi вади_ _поеми знижують її iдейно-виховну силу. До них вона вiдносила звужене розумiння патрiотизму, недостатнє розкриття значення радянського перiоду в iсторiї України. Не погоджувались критики i з образом України - розiп'ятої на хрестi матерi-мученицi, образом, який не пов'язується з уявленням про нескорену Радянську Україну, що всю вiйну продовжувала боротися. Немає нiчого поганого в тому, що в багатому стилiстичному запасi поета, який у своїй творчостi чергує високий ораторський стиль з мелодично-пiсенним i буденно-розмовним, поруч з просторiччям, книжною мовою, неологiзмами також широко використовуються архаїзми (в українськiй класичнiй поезiї ми знаходимо аналогiю у Шевченка), але, можливо, у даному разi, справдi, налiт архаїки в образнiй системi був зайвим.
Ще суворiшiй критицi пiдпала опублiкована в 1944 роцi автобiографiчна поема "Мандрiвка в молодiсть". У нiй поетовi, вiдiрваному вiд України (поема писалася в роки евакуацiї в Уфi), схотiлося з усiєю щирiстю розповiсти про початок свого життєвого шляху, про ту пору, коли вiн жив як "сучасностi короткозорий син", коли, за його визнанням, його свiтогляд був сумiшшю лiберального демократизму батькiв з впливами занепадницьких гурткiв "золотої молодi". Поет не виправдовував цього, але й не осуджував. Про своє дитинство i юнiсть вiн розповiв так, нiбито прожитi роки не перетворили його самого на "нову людину". Панiвним у поемi стало почуття безмежної благодушностi i всепрощення. Але матерiалiстичне розумiння дiйсностi вимагає партiйностi в оцiнках i виключає об'єктивiстський пiдхiд до життя.
Поет сприйняв цю сувору, але справедливу критику i згодом докорiнно переробив поему.
У книжцi поезiй "Мости", виданiй у 1948 роцi, М. Рильський виступив як активний творець i спiвець комунiстичного суспiльства.
Провiдною iдеєю книжки "Мости" є iдея торжества комунiзму. Його переможний похiд бачить поет не тiльки в радянськiй країнi, а й за кордоном, в країнах народної демократiї. Це пiдiймає почуття радянської нацiональної гордостi поета, бо вiн бачить, що наша Батькiвщина стала прапороносцем великих iдей комунiзму, прикладом i зразком для всього трудящого людства, що вона очолює сили демократiї, миру i прогресу проти сил iмперiалiстичної реакцiї, проти палiїв нової свiтової вiйни.
В епiграфi до вiрша "Двi сили" показано боротьбу сил_ _демократичного та iмперiалiстичного табору:
Одна - це гнiт i кров, це визиск i неволя,
Продажа й купля це, омана, смерть i тлiн,
А друга - чесний труд у дружбi свiтлочолiй,
Горiння смiливе i сяйво верховин
Одна - це та, що свiт ще вчора багрянила,
Це - глум напасникiв, це - зрадницька вiйна,
За вiльнiсть i за мир повстала друга сила,
Хвилини кожної росте й росте вона.
Поет вiдчуває себе бiйцем у рядах цiєї другої сили - демократичного табору, - на чолi якої стоять комунiстичнi партiї всiх країн i миролюбний Радянський Союз.
Поетична форма, якою користується автор для вираження думки про незбориму силу демократичного табору в боротьбi проти палiїв вiйни, вiдповiдає значимостi теми. Iнтонацiя вiрша - урочиста. Поет нiби виступає з мiжнародної трибуни, кидаючи звинувачення свiтовi iмперiалiстичних хижакiв. Протилежнiсть двох свiтiв зображується в чотирьох строфах, чiтко подiлених на двi пари рядкiв. У перших подається нищiвна характеристика свiту визиску, руїни, смертi, в других - картини нашого радiсного, творчого мирного свiту. В двох останнiх строфах поет безпосередньо звертається до палiїв вiйни, голос його сягає вищого напруження i сили:
Ви грому хочете? На вас ударить грiм!
Зi спокiйною певнiстю своєї сили - сили миру, правди комунiзму - поет закiнчує вiрш рядками:
Ми - свiту молодiсть, ми - правота людини,
Єдине серце в нас, i прапор наш єдиний,
I слово Комунiзм написано на нiм!
Урочисте звучання вiрша створюється i його композицiєю, побудованою на антитезi i заключному звертаннi, i розмiреним ритмом шестистопного, чiтко цезурованого ямба, i лексикою, з застосуванням архаїзмiв ("олжа", "рать", "тлiн", "зорить", "свiтлочолiй"), i всiєю образною системою твору. Тему протиставлення двох свiтiв, викриття палiїв вiйни М. Рильський розгортає i в iнших поезiях збiрки "Мости". При вiдмiнностi окремих формальних моментiв таких вiршiв, як "Океан", "Я голос подаю", деяких роздiлiв циклу "Веснянi води", уся збiрка об'єднана спiльнiстю думки i стилю. Як i в вiршi "Двi сили", поет гнiвно картає "ворогiв неситих", "дурисвiтiв злостиву рать", славить "комунiзму зорi" i проголошує себе рядовим "в рядах борцiв, що оновлюють свiт", у рядах тих, хто йде пiд проводом великої Комунiстичної партiї.
Ти, Партiє, вела i привела
Крiзь дим боїв народ до перемоги,-
каже поет в однiй iз поезiй циклу "Веснянi води".
Провiдним iдейним мотивом збiрки "Мости" є показ благородної мiсiї радянського народу, який принiс визволення країнам, що стали тепер на шлях народної демократiї та будiвництва соцiалiзму.
Перебуваючи пiсля вiйни у дружнiх слов'янських країнах, М. Рильський бачить у них паростки нового життя, любов до країни соцiалiзму, Радянського Союзу, i втiлює почуття дружби та єдностi народiв в образi мостiв. Ось у новiй Чехословаччинi перекинуто моста через рiчку, i на ньому поет бачить напис: "Спорудили мiст з наказу Конєва бiйцi радянськi". Ось вiн переїздить Вiслу у вiльнiй демократичнiй Польщi мостом, який також побудовано руками радянських саперiв, синiв багатонацiональної Країни Рад. Вони клали цi мости не для магнатiв i королiв, а для простих людей, якi будують тут нове, вiльне життя. Отак мости стають символом єднання братнiх народiв, символом устремлiння в сонячне майбутнє. Це почуття сповнює серце поета гордiстю за наш народ, за нашу Батькiвщину:
I горда мисль пронизує мене;
Так, ми мости будуємо у свiтi -
Ми, днiв нових бiйцi i теслярi,
Каменярi грядущої комуни, -
Щоб друзi тими їздили мостами,
Щоб брат до брата броду-переходу
У рiках бурноплинних не шукав,
Щоб наша сила в єдностi мiцнiла!
_("Мости")_
Але горе тим, хто зазiхне на нашу єднiсть! Будiвники знову стануть бiйцями, i хто з пiдступною метою зiйде на наш вiльний мiст, той впаде у безодню.
Вiрш "Мости", що дав назву цiлiй збiрцi, побудовано. на образi великої узагальнюючої сили. Для втiлення своїх думок широкого полiтичного звучання поет знайшов тут своєрiдну i просту форму, яка дозволяє нам вiдчути, як саме зароджується поетичний образ "мостiв мiж народами" з безпосереднiх життєвих спостережень поета над явищами дiйсностi.
Я бачив мiст в землi Чехословацькiй...-
починає М. Рильський свою спокiйну, просту розповiдь. У словеснiй тканинi цього твору ми не знайдемо нi умовно-урочистих епiтетiв, нi архаїчної пiднесеної лексики. Це ще раз свiдчить про багатство i рiзноманiтнiсть творчих засобiв поета, про його умiння використовувати всi "роди зброї" поетичного мистецтва.
Зразком щирої, людяної i просто написаної поезiї є також вiрш "Записна книжка".
Першу частину цiєї своєрiдної невеликої поеми, присвяченої пам'ятi героїв Вiтчизняної вiйни, написано неримованим вiршем. Поет спочатку нiби лишається в сферi окремих, незавершених вражень: гортаючи стару записну книжку, вiн вдивляється в "записи короткi, що деякi, немов iєроглiфи", не зрозумiлi тепер самому власниковi записної книжки, натрапляє на список телефонiв i адрес, i тут "короткi, урванi слова" нагадують авторовi його друзiв, полеглих на полi бою. Дiвчина "ставна, весела, аж химерна трохи" - героїня Гуля Корольова; поет - "з якою пристрастю вiн сперечався про дiло кровне - про лiтературу" - Кость Герасименко; "спокiйний, простий, лагiдний, твердий Десняк Олекса, бiльшовик незламний...".
I ось вiд спогадiв про незабутнiх друзiв думка поетова лине до тих, за кого вони полягли, - до радянського народу.
Пiдтриманий урочистим ритмом римованих ямбiв, вступає мотив народної незборимої сили:
Як дальнiй шум потокiв весняних,
Ще не ясний, але вже зрозумiлий,
Зростає серед записiв сумних
Висока пiсня, повна вiри й сили.
Лети, радянська славо, у свiти,
Пливи в вiки. Нема такої сили,
Щоб нашу правоту перемогти,
Щоб наш огонь згасить мiльйоннокрилий!

Вiрш закiнчується звертанням до народу:

В вiйнi за правду ти гримиш, як грiм,
В трудi шумиш, як по узгiр'ях води...

Оце порiвняння - "в трудi шумиш, як по узгiр'ях води" - розгорнуто в циклi вiршiв "Веснянi води", об'єднаних думкою про те, що на нашiй землi, де радянський народ недавно героїчно бився проти "ворога неситого", тепер буяє повiнь весняних вод - людської працi.
Перед нами проходять образи рядових, героїчних радянських людей - тих, хто боровся з ворогом (лiкар Соснiн, воїн Олекса) i тих, хто працює, оновляючи рiдну визволену землю (директор МТС, садовод-мiчурiнець). Поет уславляє трудовий переклик Уралу i Донбасу, працю шахтаря i моряка:

Немов на бiй, у трудовiй
Ти устаєш напрузi...
Нехай же буде голос мiй,
Як чересло у плузi.

На службу основнiй iдеї, яка проходить через усi вiршi збiрки "Мости", - iдеї непереможної сили народу, керованого в боях i в трудi Комунiстичною партiєю, - поет ставить свою високу поетичну майстернiсть. Засоби образностi, iнструментовки й ритмомелодики М. Рильський пiдпорядковує змiстовi, пiдкреслюючи думку звуковими повторами ("братську Братиславу", "спочинку i спокою", "правди й прав" i т. iн.), лексикою, почерпнутою зi скарбiв народної поезiї, ("злотостеблi ниви", "у затишному придолинку" та iн.).
Загалом збiрка "Мости" свiдчить про значне розширення обрiїв поета, про змiцнення його на позицiях партiйностi, про творче збагачення i зростання.
Особливої уваги заслуговує дiяльнiсть М. Т. Рильського як поета-перекладача, її значення належною мiрою ще недостатньо оцiнено. А проте це новий етап у розвитку української мови i взагалi в розвитку української культури.
У Рильського як поета-перекладача були попередники. Пiсля того, як спала хвиля перекладiв-переспiвiв, що ставили собi завдання "українiзувати" iншомовного автора (згадаймо "Гараськовi оди" Гулака-Артемовського, що недалеко вiдiйшли вiд "Енеїди" Котляревського, пiзнiшi перекладання "Iлiади" С. Руданського, "Антiгони" Петра Байди-Нiщинського та iн.), над перекладами чужоземних поетiв (Шекспiра, Байрона, Гете, Шiллера та iн.) працював Кулiш, взявши за мету "європеїзувати українську поезiю", примусити її кинути "рiдну письменницьку фальш" i вирушити в широкий океан свiтової культури. Та Кулiшевi - при його буржуазно-нацiоналiстичних тенденцiях - бракувало поетичного таланту, щоб захопити своїми перекладами широкi читацькi кола. Величезну заслугу в галузi поетичних перекладiв мав Iван Франко. Але вiн брався за переклади насамперед як просвiтитель, прагнув найбiльшої точностi i не надавав першорядного значення художньому шлiфуванню своїх перекладацьких праць. Це, звичайно, нiяк не зменшує їх значення для української культури, хоч i особливостями мови, i за цензурними умовами переклади Франка були мало доступнi українським читачам, якi жили в межах царської Росiї. Царська цензура, як вiдомо, майже до 1905 року категорично забороняла перекладати художню лiтературу українською мовою. Та й серед самих українських дiячiв було поширене переконання, що переклади - взагалi зайва розкiш; ще майже наприкiнцi XIX столiття М. Костомаров радив М. Старицькому "дати Мiцкевичам та Байронам спокiй", бо вони непотрiбнi лiтературi, котра iснує, як тодi висловлювались, "для хатнього вжитку". Ось чому з перекладу "Гамлета", зробленого М. Старицьким, глузував навiть дехто з українцiв, вигадуючи на нього пародiї. Особливо скептично ставились i росiйськi реакцiонери, i українськi лiберали до перекладiв на українську мову росiйських поетiв: навiщо це робити? Начебто українцi не можуть читати їх у росiйському оригiналi?
М.Т. Рильському належить заслуга i теоретичного, i практичного руйнування цих мало не вiкових передсудiв. Ще в 1938 роцi, працюючи над власними перекладами Пушкiна i редагуючи переклади iнших авторiв, вiн писав:
"Українськi переклади Пушкiна - конче потрiбнi. Це, по-перше, спосiб наблизити пушкiнську спадщину до широких мас нашого народу, якi думають i говорять українською мовою, отже, значить, переклади є трамплiн до дальшого ознайомлення з творчiстю Пушкiна в оригiналi; а, по-друге, який це прекрасний спосiб вигострити свою мовну зброю, пiднести українську мовну культуру на вищий щабель розвитку! Переклади Пушкiна на українську мову збагачують, отже, українську мову, українську поезiю, лiтературу взагалi".[2]
Звернiмо увагу на пiдкресленi слова. I. Франко колись писав, що переклади сприяють зближенню i взаєморозумiнню народiв, перекидають "золотий мiст" мiж ними. Поряд iз цим благородним завданням виховання почуття iнтернацiональної солiдарностi Рильський висуває ще iнше: переклади сприяють розвитковi української "мовної культури", отже, збагаченню лiтератури. У доповiдi на IV мiжнародному з'їздi славiстiв, розвиваючи тi самi думки, вiн вiд iменi всiх радянських поетiв-перекладачiв категорично заявляє:
"Ми вважаємо, що переклад з будь-якої мови на будь яку мову принципово можливий - незалежно вiд того, на якому щаблi розвитку стоїть та чи iнша мова. Звичайна рiч, iдеться про творчий, а значить, не тiльки вмiлий, а й смiливий переклад, про той тип перекладача, який, маючи в тому чи iншому випадку обмежений словниковий запас даної мови, рiшуче розсуває його рамки, не вiдступаючи i перед словотворенням на мiцнiй пiдвалинi законiв i особливостей рiдної мови, вмiло використовуючи iнколи заведення до рiдної мови iноземних слiв i виразiв"[3].
Роботу над поетичними перекладами М. Рильський старить не нижче вiд оригiнальної творчостi. Це не тiльки змагання поета однiєї нацiональностi з поетом iншої, це також наполеглива боротьба з матерiалом рiдної мови, створення нових мовних, отже, i iдейних цiнностей. Саме цi риси i характеризують Рильського як перекладача слов'янських поетiв - Пушкiна, Мiцкевича, Словацького, Некрасова, генiальної поеми, створеної Київською Руссю, "Слово о полку Iгоревiм" i сербських епiчних пiсень, французьких поетiв - Буало, Корнеля, Расiна, Мольера, Вольтера, Гюго, Ростана та iнших, як спiвавтора перекладачiв першої частини славетної поеми Данте i комедiї Грибоєдова "Лихо з розуму" та перекладача багатьох iнших генiальних i талановитих творiв свiтової лiтератури. Нездiйсненним здалось би поетам XIX столiття завдання поетичного перекладу французьких класикiв XVII столiття з їх математично точною i сповненою абстрактних понять мовою, перифразами, метонiмiями, антитезами, пишномовнiстю. Але всi цi труднощi Рильський поборов. Вiн умiє засобами рiдної мови (як треба знати її в усьому її невичерпному лексичному i стилiстичному багатствi!) вiдтворювати цих класикiв, вiддавати рiдною мовою ущипливу iронiю Вольтера ("Орлеанська дiва"), прозору яснiсть пушкiнського вiрша, селянську говiрку Некрасова, романтичний пафос Ростана ("Сiрано де Бержерак"), рiзноманiтну мальовничiсть Мiцкевича. Якого б поета Рильський не перекладав, вiн завжди дає високопоетичний твiр, збагачуючи скарбницю української лiтератури.
Iнодi вiдмiннiсть граматичного строю не дозволяє точно вiддати оригiнал. Тодi поет майстерно змiнює образ, не руйнуючи його, - як вiн сам висловився у статтi "Слово перекладача" (1937). Наприклад, пушкiнськi рядки:
Как величавая луна,
Средь дев и жен блестит она...
Рильський перекладає:
Зорею ранньою вона
Блищить серед зiрок одна,
бо українська мова не дозволяє порiвнювати_ _красуню з_ _мiсяцем через незбiг граматичного роду.
Керуючись глибоким розумiнням iдейного задуму, духу i стилю оригiналу, Рильський широко використовує прийом творчої компенсацiї образу, коли образи або характернi стилiстичнi звороти, випущенi в одному мiсцi перекладу, переносяться у найближчi строфи чи рядки. Чимало прикладiв Цього можна знайти у видатних творчих досягненнях Рильського - перекладах "Євгенiя Онєгiна" та "Мiдного вершника" Пушкiна i одного з найбiльших творiв польської лiтератури, романа-епопеї Мiцкевича "Пан Тадеуш".
Працювати над цим перекладом Рильський почав ще в двадцятих роках. Перше видання перекладу з'явилось у 1927 роцi i дiстало високу оцiнку у радянськiй i польськiй критицi. Проте поет не зупинився на цьому першому варiантi, ще понад два десятилiття працював над ним i в 1948 роцi випустив новий варiант, який без перебiльшення можна визнати найкращим з усiх перекладiв цього твору на iнослов'янськi мови.
Епiчний спокiй, пильнiсть зору, що помiчає найдрiбнiшi деталi побуту, м'який гумор, багатство барв i звукiв - усi цi риси поеми Мiцкевича з надзвичайною майстернiстю вiдтворено в перекладi Рильського.
Робота над перекладом "Пана Тадеуша" була для Рильського прекрасною школою поетичної майстерностi, де йому доводилося бути i мовознавцем, i iсториком лiтератури. У численних статтях i передмовах до цього i до iнших перекладiв з улюбленого польського поета Рильський пiдкреслював в його творчостi глибокий патрiотизм, волелюбнi устремлiння, мрiї про майбутнє братерство слов'ян, що спорiднюють Мiцкевича з Пушкiним i Шевченком. Цими статтями i перекладами М. Рильський вийшов у перший ряд знавцiв Мiцкевича не тiльки на Українi, а й у всьому Радянському Союзi. У рiзних власних творах, особливо в поемi "Марина", Рильський творчо продовжував благороднi традицiї не тiльки Шевченка, а й великого польського поета.
Нелегко було знайти вiршовий розмiр, що якоюсь мiрою наближався б до силабiчної системи польського оригiналу. Рильський нарештi зупинився на "александрiйському вiршi" - шестистопному ямбi - як на ритмi, найбiльш вiдповiдному широтi епiчного задуму Мiцкевича. У передачi "Епiлога" перекладач зважив на змiну ритму i для цiєї частини використав п'ятистопний ямб.
У прикiнцевих рядках "Епiлога" польський поет висловлював сподiвання, що твiр його стане народним здобутком:
Коли б до тої я дожив потiхи,
Щоб заблукали цi пiснi пiд стрiхи
I щоб селянки, тихою порою
Спiваючи за пряжею тонкою...
...Щоб узяли до рук оце писання,
Таке ж немудре, як i їх спiвання.
Цiй вимозi народностi твору цiлком вiдповiдає переклад М. Рильського, написаний простою i легкою мовою, прозорими i мелодiйними вiршами, - один iз шедеврiв Рильського як поета-перекладача.
Нове видання перекладу поеми Мiцкевича (вiдзначене в 1950 роцi Державною премiєю) вийшло у свiт саме в той час, коли молода демократична Польща вiдзначала 150 рокiв з дня народження свого великого поета. Своїм прекрасним перекладом поет Радянської України гiдно вшанував його пам'ять i створив ще один видатний поетичний документ про мiцну дружбу двох слов'янських народiв.
Дiяльнiсть Рильського в галузi художнього перекладу (вона - ще багатша i рiзноманiтнiша, нiж показано тут) - не епiзод в його поетичнiй творчостi, а великий подвиг поета i громадянина. Щороку розширюється сфера об'єктiв його поетичної дiяльностi: крiм класикiв свiтової лiтератури, вiн_ _перекладає твори поетiв-сучасникiв iз братнiх республiк Союзу - М. Тихонова, М. Светлова, М. Iсаковського, Я. Купали, Я. Коласа, М. Танка, Г. Табiдзе, С. Чiкованi, А. Iсаакяна, М. Миколайтiса-Путiнаса та багатьох iнших. А водночас iз цим вiн продовжує i свою оригiнальну творчiсть.
Провiдними мотивами книжок М. Рильського "Братерство", "Наша сила", "Ранок нашої Вiтчизни", виданих у 1950 - 1953 роках, є почуття патрiотичної гордостi за свою країну, яка успiшно будує комунiстичне суспiльство, роблячи справжнє чудо перетворення людей i природи. Але найбiльше чудо, говорить поет, радянський народ створив iз самим собою:
Якi ти викував серця,
Якi зростив ти волi!
З якою гордiстю лиця
Iдеш в народiв колi!
Ти годен iменi творця,
Твої дороги без кiнця
Горять на видноколi!
_("Слово письменника")_
Чимало вiршiв М. Рильський присвячує iдеї перетворення природи, в якiй особливо виразно втiлюються зримi риси комунiзму, здiйснюються вiковiчнi мрiї людства про прекрасне майбутнє. Ось чому поет так багато уваги придiляє темi творчої працi, славлячи людей труда, науки i мистецтва:
Усе ловив би i ловив
З нестримною жагою
Цi подвиги войовникiв
На мирнiм полi бою.
_("Слово письменника")_
Але найголовнiшою темою нових творiв поета, який чуйно прислухається до настроїв, дум i почуттiв радянських людей, є тема боротьби за мир, що за пiслявоєннi роки охопила всiх трудящих людей свiту. Цiлком закономiрно ця тема поєднується в поезiї М. Рильського з мотивами братерства i дружби народiв:
За мир у свiтi всьому -
Це значить: проти тих,
Хто в горi вселюдському
Прибуткiв жде нових.
За мир у свiтi всьому -
Це за братерство клич,
За те, щоб дню ясному
Навiк збороти нiч.
_("За мир") _
В поезiї "За мир" М. Рильський виявив себе майстром тiєї мудрої простоти i точностi словесного виразу, яка наближає вiрш до поетичної формули i разом iз тим рiднить його з пiснею. Пiсенна музикальнiсть цього вiрша зумовлюється i легким ритмом тристопного ямба, i чiтким збiгом ритмiчної та синтаксично-семантичної будови (закiнчену думку висловлено в одному чи двох рядках), i синтаксичним паралелiзмом у будовi всiх строф ("За мир...- це значить...").
Простота виразу думки в цiй поезiї виключає будь-яку пишномовнiсть i ускладненiсть образної системи i лексики. Поет дуже обережно i економне використовує епiтети ("руки працьовитi", "день ясний"), не вдається до складних метафор. Про цей вiрш можна сказати словами самого поета, що вiн "правдою повитий", бо просто й мудро висловлює заповiтнi думи всього трудящого людства про мир.
У збiрцi "Братерство" вмiщено досить рiзноманiтнi за темами i художнiми засобами вiршi: поезiї широкого полiтичного звучання на сучаснi теми ("За мир", "Слово письменника", "Пiсня про братерство", "Комсомол", "Радянськiй Армiї"), особиста лiрика ("Нащадок", "Не бiйся смутку", "Незгасна зоря"), поезiї, присвяченi образам великих митцiв - Шевченка, Пушкiна, Котляревського, Заньковецької, - переклади з Тихонова, Леонiдзе, з лiрики Гете i, нарештi, поема "Молодiсть".
Про те, як глибоко й художньо завершено вмiє М. Рильський вiдтворити в поезiї iнтимне душевне життя, заповiтнi думи и чуття радянської людини, свiдчать лiричнi вiршi збiрки "Братерство".
Поезiї "Незгасна зоря", "Нащадок" - це уславлення радостi людини, яка вмiє вiдчувати голоси юностi, голоси майбутнього:
Радiй же, серце!
До останку пий
Життя людського пiнистий напiй,
Палай з людьми жагою однiєю.
_("Незгасна яоря")_
Сповненими нiжностi словами малює поет свого нащадка, майбутнього поета, що колись заступить його мiсце. Тепер - це "хлопченя iз чубчиком льняним" "пiдбира, ласкаве i сердите, першi пари непокiрних рим...", з "невситимим серцем" прагнучи "все знати, обiйняти"; та незабаром хлопчик пiде в широкий свiт, побачить, "як людська робота сходить ще невиданим зелом", - i з цього життєдайного джерела, з людської працi, народиться нова пiсня ("Нащадок").
Таких фiлософських глибоких, лiричних i життєво конкретних вiршiв чимало в збiрцi "Братерство". Вони свiдчать про невпинне творче зростання поета, про його чуйнiсть до нового, комунiстичного в життi нашої країни, про щире, палке бажання уславити своєю поезiєю тих, "що весь свiт ведуть в нечувану поему" (епiлог до поеми "Молодiсть").
Видатнi художнi досягнення має М. Рильський за пiвсторiччя своєї поетичної дiяльностi. Але в зiбраннi його творiв iз цiлковитим правом два томи забирають статтi про братерськi зв'язки українського i росiйського народiв, про росiйських письменникiв - Пушкiна, Лєрмонтова, Гоголя, про українських поетiв - Шевченка, Франка, Лесю Українку, про поетiв захiдного i пiвденного слов'янства - Мiцкевича, Яна Неруду, Христо Ботева, про росiйський i український театр, про радянських поетiв, про свiтове значення української лiтератури. Багато з цих статей написано в зв'язку з ювiлейними датами, так би мовити, "принагiдне", багато з них становлять просто записи виступiв на урочистих зборах. Вiд цих виступiв ми, звичайно, не сподiваємося на якесь нове слово: найчастiше вони висловлюють почуття не тiльки оратора, а й всiєї аудиторiї, що зiбралася вшанувати пам'ять видатної людини або велику iсторичну подiю. А втiм, визначна риса здебiльшого коротких виступiв Рильського - це не тiльки умiння красиво i в той же час дохiдливо-просто висловити цi спiльнi почуття, а й чергувати в них таке висловлення з тонкими спостереженнями, думками, що можуть дати поштовх широким науковим дослiдженням. Скiльки таких видатних думок побiжно кинуто, наприклад, у статтях про Пушкiна, про Шевченка, про поезiю Iвана Франка, не кажучи про iншi! Рильського - майстра поетичного слова - особливо цiкавлять питання художньої майстерностi. Хто тiльки зараз не говорить про потребу вивчати поетичну майстернiсть? Але, мабуть, для того, щоб сказати справдi вагоме слово в цiй справi, треба й самому бути хоч до певної мiри майстром слова. А тому висловлювання на дану тему Рильського набирають особливого iнтересу. Дiло поета, кажуть нам, не так розповiдати про поезiю, як давати зразки словесного мистецтва. Але Рильський - не тiльки поет, а й дослiдник художнього слова, фiлолог у найвищому значеннi цього поняття. Лiтературознавцi i лiнгвiсти завжди з користю для себе читатимуть статтi "Ясна зброя (Iз думок про українську мову)", статтi про теорiю i практику художнього перекладу, про народну творчiсть. Обранням М. Т. Рильського на члена Академiї наук УРСР, а в 1958 роцi i на академiка АН СРСР, мабуть, малося на увазi вшанувати не тiльки видатного поета, а й глибокого знавця i мови, i того, що Франко звав "секретами поетичної творчостi".
В темах, iдеях своєї поезiї останнiх рокiв, як i передвоєнних, М. Рильський, природно, сходиться з iншими видатними радянськими поетами. А проте його вiршi не можна сплутати з вiршами П. Тичини, М. Бажана та iнших вiдомих поетiв-сучасникiв. Iндивiдуальнiсть поетичного стилю, поетичного обличчя Максима Рильського залишається яскравою i зараз, коли вiн вступає в шостий десяток своєї творчостi. В чому вона?
Чи не в тому, що в творчостi Рильського гармонiйно поєднується вiрнiсть найкращим традицiям минулого з новаторством у галузi тем, образiв, мови, обумовленим повнотою почування нового життя - того життя, що почалося для людства, а насамперед для братнiх народiв нашого Союзу, пiсля великого Жовтня? Так, i в цьому теж.
А крiм цього, - наприклад, у своєрiднiй iнтимностi поетичних розмов Рильського з читачами. Живий образ поета ввесь час стоїть перед нами. Ми знаємо, на яких вулицях вiн жив у Києвi, якi почуття i думки викликає в нього той чи iнший будинок цього мiста, яке так само не можна вiдокремити тепер вiд Рильського, як не вiдокремити iншого мiста - "Петра творенья" - вiд його спiвця, Пушкiна. Ми бачимо М. Рильського в родинному чи дружньому колi, любимо його рiдну Романiвку, спостерiгаємо поета в поїздi, на пароплавi, на полюваннi, рибальствi, в школi, куди вiн привiв свого маленького сина, за письмовим столом, де вiн кiнчає велику працю, а душа жадає не вiдпочинку, а нової роботи, бо не слабне, а дедалi зростає робоча енергiя людей нашої країни. Разом iз Рильським ми нiби стояли перед стiнами та баштами старого i вiчно молодого Кремля, в "серцi народiв" - Москвi, переживаючи теплi i нiжнi слова поета, сказанi про Москву, про великий братнiй народ росiйський. Слiдом за поетом ми подорожували до Львова, до Закарпаття, в країни народної демократiї - до Польщi, Чехословаччини, до болгарської столицi Софiї, до далекої заокеанської Бразiлiї...
I, однак, всi цi конкретностi, що так зближують поета з читачами, - не тiльки "автобiографiчний елемент" в творчостi Рильського, а щось бiльше. За образом автора чи його "лiричного героя" вимальовується образ особи епохи соцiалiзму, особи, якою хотiв би стати кожен iз нас i яку хотiли б ми побачити в наших дiтях, у нашiй молодiй змiнi. Особистi риси - тiльки конкретизацiя загальних рис радянської людини з її любов'ю до Вiтчизни та її народу, пошаною до справжнiх цiнностей минулого, вiрою в майбутнє, любов'ю до життя, що обновилось у нас аж до дрiбниць побуту.
При великому вмiннi передавати загальнi iдеї Рильський - i в цьому його iндивiдуальна особливiсть - цiнить "очарування милих дрiбниць" i вмiє вiдтворювати його. Це дано не кожному поетовi. Це, мабуть, ознака душевної молодостi. Прожитi роки звичайно розвивають в людинi автоматизм сприймання життєвих явищ. Мало хто з лiтами не втрачає iнтересу до того, що весь час повторюється й стає звичним. А тим часом iз цих деталей складається велике "вiдчуття життя". Це вiдчування деталей i вмiння робити їх золотом поезiї було, наприклад, у Пушкiна, якого, разом iз Гоголем, Бєлiнський називав "поэтом жизни действительной".
Хто вмiє так вiдчувати свiт, тому вже не потрiбнi "бригантини", "кораловi рифи" (дивись раннi поезiї Рильського), бо цибуля, сiль, пiвхлiба, три таранi ранком над водою, коли на блiдiй гранi небес трiпоче перший вогненний промiнь сонця, стають прекрасними, такими ж прекрасними, як прозорi бабки, що весною вилiзають на поверхню води, тiльки-но вилупившись iз лялечок, як весняний метелик, який пролетiв, наче сухий листочок, щоб сумно сiсти на недавно посаджену яблуньку, але потiм злякався собачки Бульки, що у весняному собачому захопленнi ладна гавкати на цiлий свiт. Нiяких прихованих думок нема в цих образах Рильського. Це не символи, а тим часом вони збагачують наше свiтосприймання, примушують повнiше й ширше дивитися на дiйснiсть.
Людина минулого, спостерiгаючи швидку змiну хвилин, хотiла, як Фауст Гете, зупинити ту з них, яка їй здавалася особливо прекрасною. Як же мало змiнитися життя для того, щоб людина могла "зупинити" кожну мить i побачити її прекрасною! "О, кожна вiдпечаталась хвилина в душi, так щиро вiдданiй теплу",- говорить Рильський в однiй iз своїх поезiй ("Останнiй день"), i хiба це не ознака його незламної молодостi, хiба не ознака психологiї радянських людей, новонароджених у новонародженому свiтi?
Незламна молодiсть - це суттєва риса поезiї Рильського, молодiсть - це головна риса свiтосприймання радянських людей, що виявляється в їх оптимiстичному свiтоглядi, невсипущiй творчiй енергiї, свiтлiй вiрi в майбутнє торжество правди, в перемогу комунiзму. Про самого себе Рильський в 1943 роцi писав:

Скоро край i п'ятому десятку,
I юнацький пал не до лиця...
Але так хотiлось би - спочатку
I - признаться щиро - без кiнця!

На однiй iз київських околиць, недалеко вiд оспiваного Рильським Голосiївського лiсу, стоїть загороднiй будинок-дача поета, оточена невеличким садом, де влiтку завжди цвiтуть квiти, а бiля огорожi розлога верба, наче шатро, вабить у свiй затiнок. Тут проводить своє творче дозвiлля М. Т. Рильський у тi години, коли не мусить їхати до iнституту мистецтвознавства, фольклору i етнографiї АН УРСР (директором якого вiн працює багато рокiв), виступати на зборах письменникiв i громадських органiзацiй Києва, виїжджати до Москви як депутат Верховної Ради СРСР або робити поїздки за кордон - до Польщi, Чехословаччини, Австрiї, Францiї, i далi через океан - до Бразiлiї, а в мiсяцi вiдпочинку вiдвiдувати радянськi республiки вiд Бiлорусiї до Кавказу. Багато земель побачив Рильський за п'ять десятирiч своєї поетичної, наукової i громадської дiяльностi. Багатьох друзiв i однодумцiв знайшов вiн по далеких країнах, переконуючись, що дружба трудящих усiх країн - явище природне i що наближається година, коли "народы, распри позабыв, в великую семью соединятся".
Дивує незвичайна сприйнятливiсть поета до життьових вражень i неослабна сила його творчої енергiї. Ось його кабiнет iз письмовим столом, заваленим паперами i книжками. Хочеться думати, що за цим столом створювались його останнi з виданих поки що поетичних книг: "Троянди й виноград" - книга про природу, про простих людей, про героїв труда i культури - одна з найумиротвореннiших i в той же час найсвiтлiших i найрадiснiших книг про нашу сучаснiсть; а далi книги - "Далекi небосхили", "Голосiївська осiнь"... До речi, двi з цих останнiх збiрок - "Троянди й виноград" i "Далекi небосхили" - вiдзначено однiєю з найвищих нагород нашого часу - Ленiнською премiєю.
На стiнах - полицi з улюбленими книжками, а серед них на виднотi стоять словники, з яких безперервно здобуваються самоцвiти i золото народної мови. У книзi "Троянди й виноград" є вiрш-заповiт досвiдченого майстра молодим майстрам художнього слова: "Як парость виноградної лози, плекайте мову. Пильно й ненастанно полiть бур'ян. Чистiша вiд сльози вона хай буде". Не можна втриматися, щоб не процитувати цей вiрш далi:
Прислухайтесь, як океан спiває -
Народ говорить.
I любов, i гнiв
У тому гомонi морськiм.
Немає мудрiших, нiж народ, учителiв.
У нього кожне слово - це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.
Не бiйтесь заглядати у словник:
Й е пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садiвник,
Достиглий овоч у Грiнченка й Даля.
Не майте гнiву до моїх порад
I не лiнуйтесь доглядать свiй сад.
Як добре виявились у цих рядках характернi риси Рильського - поета i людини! Пiсля серйозного i глибокого образного визначення народної мови - напiвжартiвливi рядки про словники, батькiвська "порада" зазирати в них i кiнцiвка, взята з Вольтерового "Кандiда": "il faut cultiver notre jardin ("треба доглядати наш сад"). Прозорлива думка -i добродушний жарт. Так i бачиш перед собою живе обличчя М.Т. Рильського - з сивим волоссям, iз раптовим спалахом молодих, незважаючи на лiта, очей - обличчя "розумного садiвника" у вiчно зеленому квiтучому саду української радянської поезiї.

[1] Перша книжка поезiй М.Т. Рильського вийшла в 1910 роцi. Але в перiодичнiй пресi вiн виступав ще ранiше. Ф. М. Неборячок у монографiї "Максим Рильський" (видавництво Львiвського унiверситету, 1955, стор. 9) вказує на поезiю "Сон", не вмiщену в першiй збiрцi i надруковану в газетi "Рада" 9 грудня 1907 року.
[2] Збiрник АН УРСР "О.С. Пушкiн", К., 1938, стор. 22
[3] Доповiдь "Художнiй переклад з однiєї слов'янської МОВИ на iншу", Вид-во АН УРСР, К., 1958, стор. 4-5.
Олександр БIлецький. ЛIтературно-критичнI статтI